– Cвєт, ти мені посвистиш? – дістаю 20-й раз однокласницю.

Вона трясе довгими спіральками рудого волосся і підіймається за кафедру. У нашому кабінеті фізики збереглася єдина в школі кафедра. Свєтка на ній – як співачка. Вона стуляє губки бантиком і насвистує вступ до пісні "Вітер змін".

Я ще не знаю, що ­Scorpions – легенда. Не розумію змісту, не знаю, що вокаліста звати Клаус Майне. Але відчуваю: співає він так, що серце перевертається. А Свєтка свистить. Я їй заздрю, бо зі своїм кепським слухом не здатна на таке.

– Свєт, а уяви, що вокаліст забув, як свистіти і тебе запросили замість нього. Підеш?

– Полюбе!

Увечері я тягну важенного магнітофона до неї додому, щоб переписати собі з десяток пісень ­Scorpions. У Свєтки маг двокасетний, вона могла б перекинути мені їх і сама. Але у мене апарат тільки бобінний: лишився від батька з його студентських часів. Щоб запустити, треба пальцем намотати плівку. Свєтка вважає мене злидотою, однак поважає як меломана.

Свєтка вважає мене злидотою, однак поважає як меломана

– Я теж їх обожнюю, – каже.

Минуло 20 років. І от я стою перед сценою в Палаці спорту і Клаус Майне насвистує початок із "­Вітру змін". Від щастя сміюся і не соромлюся сліз. Поруч жінка мого віку кидається на шию чоловікові:

– Пам'ятаєш, під неї ми познайомилися?

Між ними влазить хлопчик років 13. Мабуть, син – бо дуже схожий на тата. Обіймаються втрьох.

– Усе, пробачені за 2 години спізнення, – каже розчулений чоловік.

Наступного дня розшукую Свєтку в "Одноклассниках". Вона схудла, стала білявкою і завела гламурного мініатюрного песика.

Пишу: "Свєтка, Клаус Майне хоче, щоб ти свистіла замість нього. ­Погодишся?" – "О чем ты? Кто это ­такой?"

×