Сьогодні я вперше в житті прокляла людину. І це не ворог.
У мами вночі піднялася температура до 40, вранці вона пішла в районну поліклініку.
– Я вмираю. Не вигребу сама. Покладіть у відділення.
Війна та її ковід збіглися, а мене не було поруч. Сімейна лікарка вела маму. Та пила все, що треба. Температура падала, підіймалася. Зрештою сьогодні вночі стало неможливо. Чергова терапевтка відправила її на рентген, який підтвердив запалення легень. Але два тести не показали ковіду. А на термометр ніхто не глянув.
– Йдіть додому лікуватися, ось список ліків.
– Я сама в хаті. Насилу до вас доповзла. Де взяти ліки в аптеках, як їх нема? Поможіть!
– Відділення тільки для ковідних.
Через знайомих ми вийшли на головлікаря медзакладу.
– Хто вам відмовив? Звісно, кладемо всіх із запаленням.
Через пів години мама була під киснем, бо сатурація критична. Вкололи антибіотик, поставили крапельницю й навіть принесли відро. А відділення, до речі, пустісіньке.
І я зробила великий гріх. Попросивши перед цим церковну групу молитися за маму, пішла до терапевтки, яка чергувала вночі, і накинулася на неї. А потім вигукнула: "Будете ви прокляті! Гадюка така".
Каятися не можу й не хочу. Не знаю, як Бог розбирається з праведним гнівом, якого так багато навколо. То його справа. А моя – молитись і дякувати. Тим, хто захищає країну, тим, хто помагає багатьом, і тим, хто рятує хоч одне життя.
Війна підтвердила давно відому істину: нічого контролювати не можна. Є лише надія. На Бога й хороших людей. Я віддала своїх дітей у чужі руки, їх підхопили, прилаштували в чужому місті. Є віра, що переможемо, бо інакше ніяк. І любов. Куди ж цій трійці без неї? Вона всім заправляє.
1 
1
Комментарии