– Що зробити перед смертю? Казати донькам, що я їх люблю, зайнятися коханням з іншим чоловіком, бо не знаю, що це, зробити накладні нігті, провідати тата у в'язниці, говорити правду…
Цей список складає 23-річна героїня фільму "Моє життя без мене", у якої виявили пухлину. Жити їй – місяць чи два, не більше. І вона тихо, спокійно, ніби нічого й не сталося, втілює свої плани: знайшла дружину своєму чоловікові, записала привітання донькам на кожен рік до їхнього 18-річчя. Про свою хворобу мовчить. Не хоче, щоб рідні возилися з нею по лікарнях і отруювали час, що лишився, відчаєм та муками. Переймається, чи достатньо робить для сім'ї.
– Може, хтось зможе те, чого не зможу я? Проживе моє життя без мене, – сповідується глядачеві.
Я просила, щоб лікар брехав
Мужність героїні неймовірна, але їй віриш, бо так буває в житті.
– Коли лікар мав казати результати аналізів моїй доньці, я падала перед ним на коліна і просила, щоб брехав. Вона мала надіятися, ми обидві цим жили, – розповідає моя героїня. Вона 24 роки не відходила від своєї дитини, хворої на цукровий діабет. Її покинув чоловік, відвернулася рідня, вона взяла вісім кредитів, щоб, перекриваючи один одним, купувати ліки. Сльози без упину течуть по щоках жінки. Усі ці роки вона мовчала, а тут прорвало:
– Я заходила в кімнату до Оксаночки, усміхалася й казала: "От бачиш, тобі вже краще". Вона так вірила, що одужає, що одного разу запитала: "Мамо, що буде зі мною, коли ти помреш?" Я відповіла: "Такого не буде, бо ми безсмертні".
Оксани не стало півроку тому. А в її 60-річної матері діагностували пухлину в грудях.
– Готуватимуся до смерті. Мене можна врятувати, – каже вона спокійно, – але грошей нема зовсім. Себе віддала дитині, а сама наче й не жила. А так хочеться…
Комментарии
37