– Які чоловіки вам подобаються? – запитує дівчина із сережками у формі надкушених яблук.
Кажу, що розумні.
– А якщо трапиться ботан? Почне вас теоремами вантажити?
– Та хай говорить, що хоче. Аби не нудно. Це найгірше.
– А очі які?
– Бажано голубі. Оптимально – сині.
Так, вірю в кохання
Я потрапила на кастинг телешоу. І от на студії Довженка відповідаю на дитячі запитання:
– Ні, я не расистка. Так, вірю в кохання.
За тиждень телефонують з одного із провідних каналів:
– Ви пройшли. Шоу буде про іноземців, які шукатимуть у Києві дружину. Ви маєте ніби ненароком познайомитися зі своїм кандидатом. Одягніть сукню, підбори, – радить телефоном якась Надя. – Зустрінетеся в ресторані.
У розкішному залі назустріч кидається француз, знімає шубу. Зауважую в нього по три годинники на кожній руці, легку неголеність, приємні парфуми. І карі очі. Торохкочу вигадану режисерами легенду:
– Я – ресторанний критик. От ви, француз, можете порівняти український ресторан зі своїм? А чи були в Парижі в кабаре? А давайте тут сходимо на мюзикл "Кабаре".
Він пристойною російською на диво легко погоджується. І от ми сидимо в іншому ресторані, в кутку – камера, у мене за пазухою крихітний мікрофончик. Чоловік цілує мені руки та пропонує випити вина.
Що було далі, бачу по телевізору за пару місяців. Він зустрічається з іншими дівчатами, обирає одну, везе її до Парижа. Для тих, кому не пощастило, влаштовують вечірку.
– Він зізнався мені, що йому сподобалась я, – розповідає мініатюрна шатенка. – Але за правилами проекту вибрав ту, на яку вказали режисери. Та він пообіцяв, що вернеться по мене.
Через рік бачу її весільні фото у Facebook. З українцем.
1 
1
Комментарии