З наближенням будь-якого свята оживають маркетологи. І батьківські чати. Якщо хто не знав, це така вайберна комунікаційна бульбашка, де відбувається все, що зазвичай стається в бульбашках: бентега, зрада, тріумф і булінг.
Батьківський чат має своїх безкомпромісних авторитетів і вигнанців. І ті, й інші – це ядро, оточене мовчазною, а тому переважно конформістською більшістю.
Чат – це страшний сон про нескінченні батьківські збори, які наздоганяють, де б ти не був: у таксі, в перукаря, у відпустці, за обіднім столом, у туалеті. Це безумний випадок, гірка невідворотність сучасності, прикре непорозуміння, що завжди з тобою. Як свято. Лише замість п'янких від післявоєнної ейфорії паризьких вулиць безграмотне занудство про загублені підручники й тужливе скімлення про неприпустиму поведінку наших, звісно, дітей.
На свята батьківські чати оживають з особливою силою. У них, ніби в мулистому ставі, закипає життя. А разом із ним телефон від тої кількості сповіщень і майже ультимативних нагадувань про необхідність здавати гроші. Не здавати не можна. Інакше вимушена соціалізація твоєї дитини відбуватиметься під презирливі погляди турботливих батьків однокласників, які ніби мартини над портом, кружляють навколо школи від першого до останнього уроку. Вони в курсі всього, що відбувається у цих стінах. Вони знають, якими словами наш син називає того чи іншого вчителя, з ким він побився на перерві й навіть в які ігри грає в телефоні. Вони йому нагадають про безвідповідальність батьків. Вони і безвідповідальним батькам нагадають про поведінку сина. І звісно, про гроші. Адже свято. Адже вчителі. Адже Миколай, Дід Мороз і Йолоупукі. Адже не можна не здавати. Адже цукерки. Адже квитки на концерт Томаса Андерса вчительці. Адже штори на вікна і новий замок у двері.
Це як податки. Можна і не платити, але тоді чекай, коли до тебе доберуться довгі кігтисті лапи закону.
За кілька перших навчальних років свідомість активу батьківського чату – а в докоронну епоху чат зустрічався переважно наживо – була скерована в нейтральне русло. Такі свята, як День хлопчиків чи День дівчаток, під тиском кількох небайдужих батьків відсохли як рудиментарне і дещо стидне явище. Але проти Дня вчителя чи, боронь Боже, Нового року, антитоксину не винайшли. Тому я чую від сина, що він знову гроші не здав, а якщо і здасть, то, як завжди, останній. І тепер виходить як? А? Як виходить? А виходить не дуже. Тому давай, хлопче, не йди проти вітру і нагадай своїм батькам про нездоланну силу колективної свідомості.
А ми що? А ми хоч і не з боязкого десятка, а таки здаємо. І виправдовуємося. За слова, які син сказав учителям, за бійку на перерві, за ігри в телефоні, за свою безвідповідальність, за їхню колективну відповідальність, за невідповідність канонам бульбашки, за пасивність у бульбашці, за чорну ненависть до неї. За любов до життя за межами школи. За інакшість. За іншість.
Адже не нам, а йому, 10-річному й незахищеному, жити і вчитися в цьому колективі, трястися, ніби у плацкарті Ужгород – Лисичанськ, ще довгі сім років. Тому нехай це свято обійде його стороною і залишиться з нами. Гірке й безпросвітне свято, вишукане у своїй аксіологічній безпорадності. Свято, яке завжди з тобою. Хочеш ти цього чи ні
5 
1
Комментарии