Мої осені

А хтось неодмінно спитає, чи можу я облишити тему війни й не згадувати її у своїх текстах? А я неодмінно відповім: можу, але не цього разу.

Ми навчилися пропускати незручні теми повз нашу розфокусовану свідомість і сприймати інформацію з фронту як білий шум старого дачного телевізора. Але війна триває, і попри всі ці "хлібні" та "шкільні" перемир'я, відбувається осіннє загострення. Чергове. Дошкульне. Вбивче.

Але перш ніж писати про війну, напишу про осінь. Кому як, а для мене ці дві речі пов'язані так міцно, що й не розплутати вже.

Мої осені завжди починалися одразу. Десь там, за одноповерховою цегляною спорудою біля пустиря. Перед самою будівлею стояла стара іржава сільгосптехніка, за нею – колонка, до якої з відрами й бідонами стікалися десятки людей із навколишніх вулиць, на яких до 1990-х так і не проклали водогону. Із п'ятої ранку робітники цегляного заводу бренькотіли залізною тарою і з'ясовували стосунки в черзі по воду. О шостій, коли небо набувало кольорів, а повітря наповнювалося запахами солярки і свіжої риби, чоловіки напивалися, влаштовували мордобій, випивали по другому колу, але вже мирову, облизували збиті кулаки й браталися, зігріваючи один одного в обіймах. Десь тоді я виходив із під'їзду і йшов до школи. Долаючи провулки приватного сектора, зауважував, як у вікна вставляли другі рами, застеляючи проміжок ватою. Так починалася осінь. Одразу.

Такою я її згадував шість років тому. З трепетом і теплом. Тоді осінь теж почалася одразу. Під Попасною. Тривало недолуге шкільне перемир'я. Але страху від цього не меншало. І напруження теж. Сухий степ, прохолодні ночі й тотальна невідомість, що засліплювала наше раціональне бачення ситуації. Вона була дивна. Ходили чутки, що війні кінець і вже за місяць поїдемо додому. Джерела зі штабу доповідали, що за тиждень-другий підемо в наступ. Інші ж запевняли, що в наступ піде ворог. Командир роти просив насолоджуватися останнім сонцем, дихати на повні груди і стріляти в кожну підозрілу суку. В таких випадках завжди краще слухатися командира роти. Я сидів з автоматом, стискав його червоними руками і згадував свої дитячі осені, натовпи робітників біля колонки і приватні будинки, низьке сліпуче сонце і блиск роси на похилених у садах жоржинах. Згадував усе це з трепетом і теплом, як щось далеке, ніжне, майже магічне.

Минуло шість років відтоді, як нас посеред вересня, такого світлого і прозорого, привезли на війну. І моя пам'ять підступно замінила спогади з дитинства спогадами з тих траншей і спостережних постів під Попасною. Початок осені – це не про сріб­ло павутини між сухих соснових стовбурів, і не про вату між рамами, що вкриті характерним кракелюром, і навіть не про початок навчального року з незвично ранніми підйомами й кавунами на обід. А про дивне шкільне перемир'я, під час якого загинули майже 50 наших солдатів. Менш як за місяць. Майже 50. Я тоді весь час торочив про досвід і про те, що ми всі неодмінно маємо зцідити з нього якийсь зиск для себе, на що Саша, мудрий бджоляр із Вінниці, в центрі світоглядних орієнтацій якого завжди містилася побутова філософія, зазначив, що нічого корисного зі страху й непевності ми ніколи не викристалізуємо. Це феномени, що не містять у собі жодних позитивних елементів. Тому краще слухатися комроти й дихати на повні груди. Так ми й робили.

А що ж до нинішньої осені, то вже й не скажеш, коли ж вона починається. Хтось починає її на Венеційському кінофестивалі, в кого є діти – з напливом дрібно-міщанських проблем у батьківських вайбер-чатах. Дехто – на Форумі видавців. Грибний сезон. Сезон дощів. Свято сиру й винограду.

Я ж їду на дачу, вставляю рами у вікна, блукаю між сосен, чіпляючись за павутиння, їду на Форум видавців і намагаюся дихати на повні груди, дивуючись тому, як поволі підкрадається осінь. Непомітно й боязко.

×