"Там никогда и никто не садился и не выходил из автобуса" - презентуют книгу о поселении ромов

16 сентября во Львове состоится презентация книги "Собакоеды и другие люди" австрийского репортера Карла-Маркуса Гаусса.

Это рассказ о жизни в цыганских поселениях, находящихся за чертой бедности. В книге говорится о Луник IX - районе в словацком Кошице, куда в 1980-х переселили ромов со всего города, а также о цыганских трущобах в поселке Свинья.

Карл-Маркус Гаусс общался с жителями цыганского поселения. Автор объясняет некоторые особенности цыганской идентичности и правила, действующие внутри закрытого от внешнего мира сообщества.

ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ: Книгу гарвардского профессора об убийстве Бандеры переведут на украинский

Над украинским изданием работало издательство "Човен". Проект поддержала служба OeAD во Львове.

В презентации примут участие автор книги Карл-Маркус Гаусса, общественный деятель и исследователь цыганской национального меньшинства в Украине Наталья Зиневич, цыганский активист Иван Коржов. Модерировать будет Олеся Яремчук.

Презентация пройдет в театре Леся Курбаса в 18:00. Вход свободный.

Отрывок из книги ""Собакоеды и другие люди" Карла-Маркуса Гаусса

5

Що ж робить нетрі нетрями? Кілька років тому ми з друзями об'їхали на авто цілий Бруклін. Мандрівка тривала не одну годину, і за цей час ми зустрілися з багатьма світами. У Брукліні є чи то 53, чи то 106 міфічних народів, які його населяють, і ми гнали повз них навпростець: щонайменше проїжджали через італійські містечка, де попід баром "Італія" товариство від малого до старого дискутувало про найкращі мамині спагеті; через арабські квартали, де кожна жінка носила чорні шати, які оберігали її честь, лишаючи тільки вузьку шпаринку для очей; через карибський район, де групи растафарі барабанили по сміттєвих баках; повз ортодоксальну єврейську громаду, де чоловіки в капелюхах, чорних штанах і білих сорочках походжали мовби ще в галицькому штетлі, який покинули їхні прадіди... Ми проминали один за одним занепалі квартали, де на вулицях стояли, похитувалися, лежали підлітки, переважно чорні, але не всі; довкола височіли згорілі будинки, а деякі, вочевидь, просто зруйновані, майже всі запецькані гаслами, що позначали території банд чи виказували безадресну ненависть апатичних жильців, які нічого не могли вдіяти зі своїми злиднями — хіба що помножувати їх насильством, у люті скерованим проти себе самих. Тим, хто живе в Брукліні, щодня доводиться проїжджати в автомобілі чи автобусі повз ці квартали, де будь-якої миті може здійнятися хвиля насильства. Вони не мають вибору — мусять минати ці вулиці, бачити понищені будинки, похитування місцевих, третій світ по сусідству. Але вони дивляться й не бачать.

Головна ознака гетто — не бідність, не насильство, не безробіття, не занепад. Ключове в гетто — його невидимість. Воно є десь поблизу, однак його не помічають. У Кошице я майже не зустрічав містян, які хоч раз бували в Луніку IX. У цілому регіоні лише одиниці — байдуже, якого походження, угорського, німецького, русинського, польського чи словацького, — мали бодай одного знайомого рома. Від центру міста до Луніка IX, де є кінцева зупинка рейсового автобуса, можна дістатися за десять хвилин їзди. Однак там ніколи й ніхто не сідав і не виходив з автобуса — крім жителів гетто чи соціальних працівників. Тож що люди могли розповісти про цей район свого міста — хіба десь від когось почуте, і то переважно не з перших вуст.

Це привід обурюватись, але обурення нічого не змінить: гетто лишається невидимим, навіть якщо проїжджати повз нього щодня; гетто оточене незримою стіною, що розділяє світи. За стіною живуть інші люди, яких деякі особи, загалом нібито цивілізовані, відверто й неприховано не визнають за повноцінних людей. "Ти бачиш, як здалеку наближається людина, — сказав один чоловік, доти винятково люб'язний зі мною, — а коли підходить ближче, ти бачиш, що це всього лише циган".

Якщо підніматися в гетто головною дорогою, натрапите на заховану вуличку, що сполучає Лунік IX із дальшим передмістям Кошице. По ній рідко їздять машини чи ходять люди: більшість воліють діставатися головною дорогою, яка спершу оминає пагорб Луніка IX, а потім, за якісь сто метрів, відгалуження веде до Мислави — ідилічного селища понад дзюркотливим струмком. Там біля традиційних селянських будинків, перемежованих новими віллами, вишикувано дорогі автомобілі. Заможності й щастю, здається, ніщо не загрожує: у садках муровані гриль-печі чекають на літо, а гойдалки — на дітей, які от-от повернуться зі школи чи садка. Гетто — метрів за триста звідти, не більше, і миславці щодня їздять повз Лунік IX, ніколи його не помічаючи, жодного разу не наважившись туди навідатися.

×