"Вчи історію. Готуй революцію. Лишай аудиторію. Виходь на вулицю", – так завершується трек "Зброя пролетаріату" з однойменного альбому Сергія Жадана та гурту "Собаки в космосі". Героями пісень стали депутати, бізнесмени та чиновники обласних, районних і селищних рад.
7 жовтня альбом представлять на "книжковому арсеналі" в Києві
Чому українцям цікавіше спостерігати за персонажами політичних новин, ніж літературних творів?
– Для тих, хто любить шахи, вони – важлива складова світобудови. Культура – це шахи, політика, на жаль, – як футбол. Але якщо ви посправжньому цікавитеся шахами, ви граєте, бо це подобається, а не для того, щоб стати чемпіоном світу. Якщо пишете вірші, бо вам потрібен мільйон прихильників, – краще не писати.
Яка роль поета сьогодні – пророк, каменяр, рокзірка?
– Рокзірка – це є і пророк, і каменяр. Просто коли Франко писав "Каменяра", не було рокмузики. Був госпелз і починався джаз. Функція поета завжди була та сама – співак, оратор. Людина, до якої хтось прислуховується, хтось – ні, але яку мають слухати всі. Нічого не змінилося. Коло поціновувачів поезії завжди приблизно те саме.
Який має бути збіг обставин у країні, щоб поет збирав стадіони?
– Я не знаю. Якби знав, збирав би. Має бути суспільний запит, обмежувачі – відсутність іншої інформації. Чому в 1960х поети збирали стадіони? Бо не було більш нічого – радіо, телебачення, рокмузики. Можна було почути якесь живе слово тільки на поетичному вечорі. Фактично поети перебрали на себе функцію рокмузикантів. Скажімо, в Британії чи Америці стадіони збирали The Doors і The Beatles. А в Радянському Союзі – Вознесенський і Євтушенко.
Чому ми не знаємо сучасних іноземних поетів?
– Тому що змінилися правила гри. Євген Євтушенко, якому нещодавно виповнилося 80, каже: "Я зараз останній великий поет". Він посвоєму правий. Великий поет, поет як зірка, поет суперстар – терміни з ХХ століття. Вмерло поняття "великий поет". У світі є тисячі цікавих, дуже добрих поетів, які нічим не поступаються своїм попередникам столітньої давнини. Але змінився сам статус поета, функція присутності літератури в інформаційному просторі.
Поети не мають впливати на рішення прем'єрміністрів. Тому що це будуть дуже неграмотні рішення. Коли поет починає говорити про теорію товарообміну чи про курси валют, очевидно, це нехороший поет.
Чому зараз більше пишуть, ніж читають?
– Змінилися стосунки між автором і читачем. Тепер кожен є письменником. П'ятьшість років тому кожен мав "ЖЖ", тепер – Facebook. Ти зараз можеш прокоментувати будьякий текст, ти є cпівавтором. Це одна із причин, які вбили українську критику – критиками стали всі, письменниками стали всі. Зупинити це неможливо. Всі пишуть, публікуються – ну і добре.
Якби поет Михайль Семенко, який сотню років тому символічно палив "Кобзар", жив сьогодні, як він поводився б на публіці?
– Так само. Семенко був поетом без читачів. Цей феномен – український футуризм, дуже видовищний, унікальний, ніби активний – відбувався без публіки. Це була акція всередині самої літератури. Сьогоднішні поети мають значно більшу аудиторію і значно більше можливостей висловити свої думки. Але думок немає.
Чому у вашій останній збірці "Вогнепальні й ножові" так багато біблійних метафор?
– Така тема збірки. Мені завжди хотілося спробувати написати поетичну книжку, яка була б цікава не лише любителям поезії. Себто, вирахувати той механізм, коли поезія виходить за коло інтересів самих поетів. Хто читає поезію? Поети, купка філологів, трішки справжніх любителів. Їх небагато. Мені ж цікаво, чому Єсеніна читають, а Висоцького слухають мільйони. Чому Єсеніна читають мільйони, а його друга Анатолія Марієнгофа – тисячі? Де цей перехід? Цікаво було спробувати попрацювати з такими речами. Як один із варіантів – брати тематику й сюжети, які всім зрозумілі. Люди можуть ходити чи не ходити в церкву, але про те, що Ісус воскрес, знають усі. Як і те, що в нього була Таємна вечеря. Мені було цікаво взяти біблійні сюжети і написати про них сучасною мовою.
Відчуваєте себе рокзіркою із "Собаками в космосі"?
– Ні. Ми граємо протестну музику, яка мало кого цікавить. У мене нема голосу. І слуху. Хоч зараз це не обов'язково, але в мене є почуття відповідальності й совісті. Це не дозволяє заспівати. Мій кумир – Михайло Поплавський. Вдома маю кілька його дисків. Коли збираються друзі, на якійсь стадії сп'яніння завжди ставлю відео з концертами Поплавського. Це дзеркало, в яке дивишся і розумієш – не співай. Які не були б спокуси – не співай. Інакше виглядатимеш саме так.
Які стосунки із читачами-земляками?
– У рідному Старобільську на Луганщині мав лише один творчий вечір. Торік. Раніше ніхто не запрошував, то я і не приїздив. Друзі з луганського літературного гурту "Стан" зробили мені кілька презентацій роману "Ворошиловград". У Донецьку і Луганську нам заборонили презентуватися. У Донецьку ми виступали в стриптизклубі, у Луганську – на вулиці, а в Старобільську – в бібліотеці. Там, де я школярем просиджував години над книжками і журналами. Я в цій бібліотеці не був 20 років. У невеличкий зал набилося багато людей. Прийшли друзі, родичі, класна керівниця. Однокласниця принесла вірш, який я присвятив їй в 10му класі, коли мені було 16. У президії сидів чоловік інтелігентного вигляду в рожевій сорочці. А я не знаю, хто він такий, бо у президію нікого не запрошував. Побачив ветеранів із медалями у залі, тож читав більше ліричні вірші. Наприкінці чоловік у рожевій сорочці встає. Наскільки розумію, це – начальник відділу культури Старобільська. Каже: "Сергію, ви сьогодні читали хороші вірші. Але у вас же є й погані. З матюками. Добре, що ви їх сьогодні не читали. Я нарешті зрозумів, що ви – хороший автор". Потім до мене підійшли присутні, кажуть: "От він тобі говорив про ненормативну лексику. Ти би підійшов до нього в кабінет і послухав, як він там говорить".
Які емоції у вас викликало прийняття закону про мову?
– Це було чергове розчарування у моїх співвітчизниках, на яких прийняття цього закону було розраховане. Як письменника мене ця проблема не надто торкається, як громадянина – так.
Але ви пишете українською.
– І говорю. Я живу в місті, де більшість навколо спілкуються російською. Я ніколи не мав із цим проблем. В Україні давно виникла ситуація з двомовністю, і ніколи нікого це не напружувало. Але напередодні виборів політики завжди влаштовують мовні війни. Тоді наші насправді толерантні співвітчизники, з обох боків, починають бити себе в груди й кричати, що порушують їхні права. Українці дуже легко піддаються на маніпуляції. Вони страшенно заполітизовані, невпевнені й закриті в собі. Не мають власних орієнтирів, не знають, куди рухатися і що робити. Щоразу з'являється пара мудаків, які говорять, що наша головна проблема – проблема мови. Сусіди, які живуть у одному під'їзді й ще вчора один до одного ставилися цілком коректно, починають сприймати себе як ворогів. Бо один говорить українською, а другий – російською. Один ходить до греко-католицької церкви, другий – московського патріархату.
Мені не подобається цей закон. Це означає, що я – за українську мову. А значить, я стаю на один бік. Тепер багато російськомовних людей починають вважати мене своїм опонентом. Ці речі страшенно ефективні. Політики це розуміють і цим користуються.
Зате існує міф, що українці дуже працьовиті. Чи за рахунок цього не можемо виправити ситуацію?
– Днями спілкувався з китайським студентом, який живе у Харкові. Питаю: – "Що тобі найбільше не подобається в Україні?" "Що ви дуже повільно працюєте, – відповідає. – Можете зводити будинок три-п'ять років. А ми, китайці, дуже швидко все робимо. Якби якомусь роботодавцю захотілося звести будинок за місяць, ми б це зробили". Українці в Польщі чи Італії набагато працьовитіші й відповідальніші, ніж тут. Там вони живуть за їхніми законами ринку.
Ви себе в цьому відчуваєте українцем чи китайцем?
– Китайцем. Бо багато працюю. Бачили, як працюють друкарки? Сидять увесь час і друкують. Робота письменника – приблизно те саме. Дуже нудно й нецікаво. Якби письменники-початківці побачили, як працюють мудрі й визнані метри, то кинули б літературу. Я безробітний – у мене немає вихідних днів і робочого графіку. У мене є тільки почуття відповідальності та інтерес до справи. Це підштовхує багато працювати.
На чому Україна могла б будувати міф про себе для решти світу?
– Україна не повинна будувати міфи, вона повинна будувати економіку.
Як пояснити іноземцям, що Україна – не Росія?
– Треба самим розібратися, хто ми такі. Впевнений, що половина бабусь, які продають на Бессарабці моркву, скажуть, що Україна – це Росія.
Чим відрізняється німецька публіка від української?
– Там читачі дуже уважні. Якщо приходять на творчі вечори, то не просто себе показати і поставити якесь запитання – їм дійсно цікава тема книжки. Можуть годину сидіти й слухати тебе.
Половина читачів, які там відвідують мої зустрічі, – українці. Друга половина – німці, які цікавляться Україною.
Багато німців цікавляться Україною?
– Німці взагалі всім цікавляться. Вони найбільш відкрита нація.
Пару років тому німці поставили мій "Депеш Мод". Їхав туди й боявся, що це буде якась кічуха. Коли подивився, подумав – я поставив би саме так. Настільки тонко режисер Маркус Бартл все це відчув. Він приїжджав у Харків, їздив на ринок Барабашово, проходив по маршрутах у книжці – звіряв, де хто жив, де що відбувалося. Вийшло дуже добре. Потім я спілкувався з акторами – вони не уявляють, що таке Україна. Питали: ви справді так багато п'єте? Але професіонали – грали дуже щиро, відкрито. У них все це вийшло брутально, жорстко – але так і має бути.
Скільки слухачів приходять до вас на вечори в Україні?
– Усе залежить від організації. На будьякий вечір можна зібрати щонайменше сотню читачів. Маю свою формулу. Якщо це літературний вечір у якомусь селі, реклама не потрібна. Треба прийти і сказати всім: "Ви маєте бути. Якщо не прийдете, відключать електрику". У сільській школі набагато легше зібрати людей, ніж у Києві.
Думаєте про читача, коли пишете?
– Напишу, потім думаю. Час від часу включаються самообмежувачі – "цензор в собі", як писала Ліна Костенко. Це не дуже добре. На читача потрібно зважати, як вже говориш із видавцем і редактором.
Хіба ви раніше не були ліричним героєм своїх творів?
– Навіть пишучи весь час "я", не завжди мав на увазі себе. Це ж література. В книжках 10 років тому весь час було "я", тепер – "ми" або "вони". Це не означає, що тоді писав про себе, а тепер – не про себе. Читаю рецензії на "Ворошиловград": "Автор пише про себе". Я не пишу про себе. Література – не автобіографія.
Ви колись казали: "Проблема української літератури в тому, що біографії її творців набагато цікавіші за їхні твори".
– Коли їду до батьків, минаю містечко Сватове, райцентр Луганської області. Там на залізничному вокзалі висить меморіальна дошка: "В цьому місці побував свого часу співець Донбасу Володимир Сосюра". І їдеш, дивишся – що тут робив Сосюра, для чого він тут був? А побував він там 1918 року як гайдамака, боєць УНР. Згадував про це в автобіографічному романі "Третя рота". Так часто трапляється серед українських письменників – мають дивну біографію, але це все чомусь не відбивається в їхніх творах.
Які найцікавіші міфи про себе чули?
– Плітки чую. Міфи й плітки – це зовсім різне. Найвеселіші – наприклад, що роман "Ворошиловград" я написав на замовлення Партії регіонів. Тому що він "відбілює Донецький регіон, показує Донбас у позитивному світлі".
5 
1
Комментарии
26