Понад тисячу заявок на "Акторське мистецтво драматичного театру і кіно" отримали в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Набирають два курси по 26 студентів. Керівники майстерень – режисер Молодого театру Станіслав Мойсеєв та актор Національного театру імені Івана Франка Олег Шаварський. Вступати можуть жінки до 21 року, чоловіки – до 24. Іспити складають окремо. Майбутніх студентів відбирають після консультації та двох творчих конкурсів. 25 липня відбувся останній іспит
– Будемо здавати іспити до ночі. Доки чекаємо і заробляємо, – чернігівець 18-річний Богдан Буйлук грає на гітарі мелодію "Така, як ти" Святослава Вакарчука. Опівдні примостився під кованим парканом на вул. Ярославів Вал, 40. Біля ніг – пластикова пляшка з копійками на дні.
– Після першого конкурсу половина відсіялися. Здавали байку, вірш і прозу. Сьогодні буде пісня, танець та монолог.
– І ще етюд, який задасть комісія на самому іспиті, – перебиває 20-річний одесит Костянтин Комов.
Він сидить поруч на чохлі від гітари. Має різні брови: темну ліву й білу праву.
– Буду імпровізувати. Це сила! Я забув слова, але моя мрія важливіша, – каже Костянтин, вимахуючи руками. – Готувався переважно морально. Співатиму "Ти ж мене підманула", – говорить і одразу виконує куплет. – Що танцюватиму? Повна імпровізація. Монолог читатиму із "Відчайдушних домогосподарок". Гратиму біляву героїню Іді. "Кляте стерво!" – так у серіалі її називають сусідки. На першому конкурсі комісія почала сміятися, тільки-но назвався. Слова вірша забув. Байку не дослухали до кінця, – прокашлюється. – Павло Глазовий "Чому в зайця очі косі". На половині мене перебили – не могли більше сміятися.
Навчався у технікумі, потім у вузі на економіста. Працюю в "МакДональдзі". Гратиму все, що запропонують. Від акторства батьки відмовляли. Вступати переконала наречена. Ми разом приїхали до Києва в останній день подачі документів. А вона забула атестат. Не плакала, бо дуже сильна. Сильніша, ніж я.
До музик підходить високий хлопець у чорному. 30-градусна спека, однак на Сергієві Аніпченку – сорочка з довгими рукавами. Просить цигарку. Йому 19, приїхав із села Орли на Дніпропетровщині. Звідти чотири роки їздив за 10 км до райцентру Покровське в театральну студію "Протуберанс". Нині навчається у Київському коледжі культури і мистецтв на режисера.
– Ще рік залишилося. Якщо вступлю до Карпенка, покину коледж. Це – бурса. Програма побудована на організації видовищ типу "МАЙDАН'S". Основи дають за Станіславським і Курбасом, але на практиці – це концерт із елементами театру. На одному з курсів задали поставити спектакль за листами, фотографією або вирізкою з газети. У мене була робота про дніпропетровського дисидента Івана Сокульського – на основі його листів до доньки Марії. Дія відбувалася у карцері, де Іван просидів 72 доби. Згадував звинувачення у націоналізмі, допити. Поза сценою згори лунав голос – це український народ мотивував Сокульського боротися. Знайомий з його родиною. Розповідали, що перед Іваном у тому карцері сидів Василь Стус. Невідомо, що зі Стусом там робили. Після його смерті стіни перефарбували.
Хочу більше в театрі грати. У кіно нема глибини. Можна кадри перезнять хоч сто разів. Вчився правильно падати на сцені. Спеціально перечитував анатомію, про скорочення м'язів. Яка частина тіла першою відхиляється назад. Вигадую біографію своєму героєві. Якось грав слугу і треба було спустити штани. Керівник каже: "Спускай!" Кажу: "Не можу, бо мій герой без трусів, бідний такий".
О 14.00 комісія робить перерву на годину. Хлопці йдуть обідати.
Під дверима холу відпочивають дві матері абітурієнтів.
– Син на танці ходив і в кружки. Самі приїхали з маленького міста. Шо ми там бачили? – каже коротко підстрижена жінка.
– Это проблема маленьких городов. Жизнь на таких детях отдыхает. Дети дезориентированы. Полная инфантильность, – відповідає білявка з шиньйоном.
До коридору рвучко входить хлопець у лакових туфлях і класичному костюмі з краваткою-метеликом.
– Мамо, пішли на поїзд! – каже брюнетці в міні з рожевими нарощеними нігтями.
– А результати?
– Та я стопудово не пройшов. Запитали, яких знаю англійських драматургів. Стою, як дурний, нічо сказати не можу. А я знав, шо то Шекспір? Хочу додому!
– Не спіши. Може, ти їм внєшнє понравився. І потяги до Франківська вже всі пішли.
У коридор виходить русявий хлопець із чохлом для одягу в руках і гітарою на спині. 21-річний Володимир Ковбель щойно здав творчий іспит.
– У чохлі козацьке вбрання. Виступав у ньому перед комісією. Вони люблять класичні номери. Грав на гітарі й виконував пісню Володимира Івасюка "Я піду в далекі гори". Слухали по 20 секунд. Професіонали бачать із першого слова, на що ти здатний. Моя мама – скрипалька. Тато працював інженером-енергетиком і танцював у ансамблі. Постійно виступали на концертах у нашому місті Борщів на Тернопільщині. Вдень я в садіку, ввечері – на їхніх репетиціях. У 4 роки зіграв першу роль – маленького Тараса Шевченка. Пам'ятаю, мама вивела за руку на велику сцену, навколо багато світла. Не злякався. Був босий, все як положено. Мама сказала слова, я – свій заслужений рядочок. Зійшли зі сцени, всі кинулися мене обціловувати. Тоді віддали мене на народні танці. У дев'ятому класі – до театральної студії, паралельно займався боротьбою. Закінчив Теребовлянське театральне училище. Нині ходив на прощання із Богданом Ступкою. Колись бачив його "Тев'є-Тевеля". Хочу до майстерні Олега Шаварського. Він добрий український дядько.
Поклавши голову на коліна, на сходах сидить 20-річна Наталя Терлецька. Іспити складала вчора.
– Сюди вже четвертий рік вступаю. Перший раз пройшла на контракт, але не мала грошей. Тепер готова і на контракт. Хочу вчитися тільки в Мойсеєва. Але цьогоріч страшний конкурс. У приймальній комісії мене вже всі знають. Кожен радить іти до кінця, вигризати, відповідати впевнено. На іспиті педагог сказав, щоб більше усміхалася і не страждала. Але тут уже просто істерика. Приїхала з Миколаєва на Львівщині. Рік жила у Києві, готувалася до вступу і працювала. Приходила до викладачів і вперто просила вислухати мою програму й дати зауваження. Хочу грати характерні ролі. Але я, звичайно, героїня. Найвдаліше поєднання – героїня з характером. Подобаються ролі Кармен, Медеї. Взагалі, гратиму все, що дадуть. Не думаю, що дали б грати Джульєтту. Але її теж зможу. У жодній театральній студії не займалася. Це псує. Там вчать конкретній манері. Тут викладачам треба чиста глина. У Львові якось пройшла кастинг на рекламу пива. Але не мала ще 18, і мені відмовили. У більшості проектів вимагають спілкуватися російською. Мені важко. Обіцяю вивчити російську, мені не принципово.
Близько 20.00 до великої актової зали серед останніх заходить Богдан Буйлук. Чекав своєї черги 10 год.
Перед сценою за столом сидять Мойсеєв і Шаварський. За ними на червоних стільцях – ще 10 викладачів. Хлопець виходить на сцену босоніж, у розстебнутій сорочці. Майстри питають його прізвище. Відповідає тихо: "Буйлук". Запитують удруге, бо не розчули. Повторює ще раз, тепер заголосно.
Журі сміється. Просять починати програму.
– Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку, – Богдан читає монолог із Intermezzo Коцюбинського. – Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнім.
Мойсеєв і Шаварський переривають його після першого абзацу. Далі співає "Я піду в далекі гори". На приспіві його зупиняють.
– А театри які є у Чернігові? Їхні спектаклі тобі подобаються?
Богдан розгублений. Замість Чернігова розповідає про театральний фестиваль в Одесі. Там бачив виставу польських конкурсантів "Південні маски".
– Більше питань не маємо, – закінчує іспит комісія.
Буйлук похнюплений виходить із зали.
– До аудиторії не пускаю. Буває, комісія 20 хвилин засідає, буває, годину. А Мойсеєва і Шаварського треба ловити. Одразу втікають, щоб не сперечатися за результати, – каже охоронець.
О 20.00 на сходах збираються близько двох сотень абітурієнтів. Чекають на списки з результатами.
– Думав, погано здав. А потім у списках побачив, що поступив на державне. Уперше в житті відчув, що таке щастя, – каже Богдан Буйлук.
Сергій Аніпченко, Володимир Ковбель і Наталя Терлецька також рекомендовані до зарахування. Костянтин Комов не пройшов другий творчий конкурс.
Поспіхом повз натовп прямує голова комісії Станіслав Мойсеєв. Дорогою літня жінка вітає його з призначенням на керівника Національного театру ім. Івана Франка.
– Засиділися сьогодні, – каже Мойсеєв. – Цьогоріч абітурієнтів дуже багато. Близько тисячі проходили консультації на акторів. До творчого конкурсу допустили 450. Особливо дівчата хороші. Вирішив на свій курс узяти 14 дівчат і 12 хлопців. Зазвичай буває навпаки. Хоча набрав би суто дівочий курс, – сміється. – Протягом іспитів важко розпізнати людину. Торік вже під час навчання відрахував 10 студентів.
Дехто не може співати. Не завжди таким відмовляємо
Станіслав МОЙСЕЄВ, 53 роки, режисер
– Переважно приймаємо дітей без досвіду. У них менше нашарувань. Навчених складно перевчати. Сьогодні забували слова, збивалися. Кілька хлопців під час танцю впали гарненько. Дехто не може співати. Не завжди таким відмовляємо. Але актор мусить мати внутрішнє почуття музичності. Це пов'язано з рухом, ритмікою, темпом.
Хороший актор – майже ідеальна людина. Із брудними руками і чорною душею не варто займатися мистецтвом. Він є транслятором ідей, енергії. Професійні особливості – емоційність, ранимість, болісна реакція на критику.
Мені як режисеру важливий аналіз тексту. Форма народжується на репетиціях. Не надаю перевагу одній системі. Універсальна – Станіславського. Кожен театр, окрім східних, визнає її. Це база навіть для експериментальних, радикальних театрів.
Англійський режисер Ґордон Креґ ще на початку ХХ століття висував теорію актора-маріонетки – істоти абсолютно підкореної волі режисера. На практиці нічого не вийшло. Для мене автором спектаклю є режисер, а ролі – актор.
В Україні поки що недопрацьовуємо на рівні школи. Недостатньо займаються вокалом, хореографією, нема підготовки акробатики, пантоміми, елементів йоги. Але талантів багато.
3 
1
Комментарии