Я нечасто буваю напідпитку в малознайомому товаристві, бо практично непитущий і майже ніколи не сідаю за стіл із незнайомими. Та коли таке трапляється, люблю розповідати одну історію.

Отже, коли вже застілля доходить до кондиції задушевної розмови, я нібито знічев'я запитую когось із присутніх про місце й обставини народження. Звісна річ, вони відповідають, як правило, речі звичайні. Наприклад: "Я народився в Полтавському пологовому будинку". Тоді я починаю махати головою, завчено примовляючи фразу: "От добре тобі", — і роблю багатозначну паузу. Після неї завжди лунає питання: "А ти де народився?".

Тато складаним ножиком відрізав мені пуповину

І ось у цей момент я розповідаю, що народився в залі очікування під гіпсовим монументом Леніну на Козятинському залізничному вокзалі. Після недовірливих смішків цей факт обростає достовірними подробицями. Що батьки їхали до бабці в село й завжди о 1:30 ночі виходили з потяга, щоб о 4:50 пересісти на першу електричку. Що несподівано в мами почалися пологи й відійшли води. А тато підстелив газету "Прапор Жовтня" і складаним ножиком сам відрізав пуповину. І що тієї ночі не було нікого, хто б їм, молодим радянським громадянам допоміг — ні співчутливих пасажирів, ні чергових медиків, ні обов'язкових міліціонерів, ні навіть начальника вокзалу.

Останнім штрихом було те, що після народження батьки обмили мене залізничною водою з-під туалетного крану, загорнули в татову сорочку і встигли на ту ранкову електричку.

Я ніколи не можу пояснити самому собі, навіщо розповідаю людям цю історію. В ній є щось євангельське, щось чорнушне, щось абсурдне. Але мені радісно спостерігати, як із наростанням неправдивих фактів людська невіра перетворюється на віру. Повна нісенітниця стає правдивим народженням, у яке сам, урешті-решт, починаєш вірити. Як можна з нуля вигадати собі паралельну історію народження, в якій неправда все, крім головного.

×