Мій шансон

Сірий Lanos мчить Обухівською трасою. До столиці залишилося 30 кілометрів. За кермом сидить худий чоловік, на вигляд років 45. Поруч темноволоса жінка. З кошика на задньому сидінні виглядає сірий кіт із переляканими ­очима. На в'їзді до села Халеп'я пара бачить край дороги кілька десятків людей з розгубленими ­обличчями, закривавленими ­ногами й розбитими носами. ­Потім помічають добряче потрощений ­білий автобус. В'їхав комусь у двір, врізався в сарай. У наповненого пасажирами автобуса відмовили гальма. Він віз гостей та учасників ржищівського фестивалю "Трипільське коло".

– Возьмем до Киева трех человек! – виходить із Lanos'а брюнетка.

Зголошуємося я і мої знайомі, яких зустріла тут випадково. ­Можемо їхати, бо відбулися легко і "швидкої" не потребуємо. Маю розбитий ніс та трохи ноги. У Світлани сочиться з губи кров. Її хлопець – цілісінький.

– Едем, а то вас тут никто не заберет. Сволочи! Ты видел? – жінка питає чоловіка вже в машині. – Все водители останавливались, ржали и дальше ехали. Вы не против, если закурю? А может, и вы сигаретку – стресс снять?

– Да им после такого водки надо. Серьезно, у нас есть. ­Может, будете? – хрипким голосом пропонує водій і вмикає Михайла Круга. – А вот вам и шансончик. Все, как в ресторане. И благодарите Бога, что живы.

Російський шансон після фестивального фольку б'є по ­вухах контрастом. Кілька днів ­слухала українське багатоголосся, танцювала бразильську самбу й ліпила глиняні горщики. Зараз ­дякую Богу під "Владимирский централ". І чомусь він мене ­зовсім не дратує.

×