Ближче до вечора, коли запала перша сутінь, ми виринули десь на південному сході сестьєре Каннареджо. "Сестьєре" - слово, що означає міський район у Венеції. Ціле місто поділено на шість районів, тому вони так і називаються, сестьєре - це щось наче "шостак". Ми йшли від Арсеналу на захід, себто в напрямку до Каналу, про який я мимохідь згадав, що там же десь має бути той готель чи палаццо, чи "Білий Лев", чи Ка' да Мосто, чи щось там іще - і, мабуть, є сенс урешті прийти й помацати його хоча б за підвіконня. Забігаючи наперед: усе одно нічого не вийде, він від нас заховається.
Зате ми раптом опинилися в Західній Африці. Звідусіль насували якісь темношкірі велетні - з усіх сутінкових завулків, шпарин і коридорів: Сенеґал, Ґамбія, Ґвінея, Сьєрра-Леоне, Ліберія. Їх виявилося багато - цілі десятки, а можливо й сотні. Так, наче хтось у напівтемряві махнув рукою - і вони вмить заповнили собою все місто, тропічно-колоніальна армія. Усі вони пообвішувалися різними шкіряними речами - сумками, поясами, браслетами, найдорожчі світові бренди у зіставленні з цінами не залишали сумніву, що то суцільна підробка. Усе разом - їхня синхронна поява, опанування вуличок і мостиків, розкладання товарів - потривало не довше 3-4 хвилин. На 5-й хвилині їхніми лавами пробігся сполох - так, напевно, джунглями йде сигнал про наближення хижака - і вони почали блискавичне згортання. Ще за хвилину-другу з'явився поліційний патруль. Але на цю мить африканців уже знову ніде не було. Вони розчинилися так ефективно, як можна розчинитися лиш у Венеції - безслідно. Про неї ж насамперед відомо, що вона туманна. Хоч того вечора ніякого туману в ній не було.
Усе разом нагадувало кількахвилинний флеш-моб. І негри, і поліціанти, і навіть роззяви діяли злагоджено і чітко, за спільним планом. Я навіть здогадуюся, кому належала режисура.
Епілог розігрався вночі на згаданому вже залізничному вокзалі Санта-Лючія, де ми півтори години промедитували в почекальні між сном і явою. Крім нас, там бовваніли тільки вони - четверо здоровенних африканців, безумовно, з тієї бригади. Шкіряного товару з ними вже не було, з чого випливає, що весь він щоночі здається на якісь таємничі речові склади, під охорону незнаних посередників - кримінальних типів, можливо, і з дагестанськими прізвищами. Венеція бездонна, вона таїть у собі все - включно з десятками тисяч підроблених дамських сумочок Gucci.
Темношкірі велетні грали в карти і голосно сперечались однією з нерозпізнаваних мов. Це могла бути й португальська, але в якомусь уже зовсім їхньому чудернацькому виконанні. Це міг так само бути венеційський діалект XV століття, мова Отелло.
Я зрозумів, що ми з ними чекаємо того ж потяга. Тільки ми поїдемо ним до самого кінця і вранці зійдемо в Мюнхені, а вони лиш одну зупинку - до своєї Марґери чи Местре, чи куди там ще, де невідомий бос винаймає для них кімнатку в забитому сміттям і тарганами гуртожитку.
Ще трохи про мову. Усе було зрозуміло й без неї. Здавалося, ніби то ніякі не темношкірі приблуди, а якісь наші заробітчани - ті поводилися б так само: розважаючись картами, голосно перетирали б свої заробітчанські моменти.
Ми домовилися, що звати їх Міша, Василь, Павлік і Серьога.
1 
1
Комментарии
30