Інформація про те, що популярний молодий письменник Максим Кідрук йде в народні депутати за списками партії "Удар" виявилася першою правдивою із серії подібних.
Спочатку в політику посватали Сергія Жадана, що відомий митець негайно спростував. Виявляється, за похід до парламенту було сприйнято його бажання виконати громадянський обов'язок, та піти на виборчу дільницю.
Згодом у бажанні поповнити виборчі списки "звинуватили" Оксану Забужко. Її запідозрили у політичних зв'язках із Ющенком, що особливо обурило відому письменницю. Звісно ж, спростувала своє влипання в політику і вона.
Мені однаково цікаво, чому певні митці можуть наблизитися до політики впритул і чому певна категорія громадян хоче їх бачити там, а не на більш звичних для творців майданчиках?
Говорячи про вчинок конкретно взятого колеги Максима Кідрука, я особисто його не схвалюю, проте засудити теж не маю права. Якщо вже зовсім чесно, мені більше б не сподобалося, аби він, не дай Боже, вступив до Національної Спілки письменників. Де для творчої людини ще більше перспектив утратити себе, аніж у політиці.
Пояснення подібним учинкам таки є. Здається, тут колеги плутаються в суті поняття "громадянська позиція". Якщо вона є і вона - активна, краще справді, як закликають брати Капранови, прийти в день виборів та віддати голос за свого обранця. Або вийти на мітинг. Або взяти участь у протестній акції, включно з голодуванням. Зрештою, не ходити на мітинги й вибори теж може бути громадянською позицією.
Натомість йти кудись за партійними списками однозначно означає стати членом певної партії. Що передбачає, як не крути, партійну дисципліну та необхідність її дотримуватися. Виникає дилема: чи йти за вождем, мов баран, бо у тебе є партійний квиток, чи вийти з партії, грюкнувши дверима.
Повірте мені, краще влипнути в скандал зі звинуваченням у порнографії, расизмі чи антисемітизмі, аніж почати поему на прощання з певною політичною силою. Від расизму можна відбитися, чи "на крайняк" вибачитися за нього. Натомість колишніх членів партії, хоч "Удар" вона, хоч КПУ, хоч ПР, хоч "Свобода", просто не буває. Партійність – це тавро. Так само, як не буває колишніх ментів та алкоголіків.
Політика – єдина в Україні річ, від бруду якої не можна відмитися жодним миючим засобом. Якщо митець – постійний опонент будь-якій владі та людина за духом своїм вільна, то як, пройшовши в парламент за партійним списком і сам ставши владою, цей митець зможе опонувати самому собі? Тоді з чимось треба кардинально зав'язувати, і вибір чомусь частіше робиться не в бік творчості та мистецтва.
Вперше творчі люди з'явилися в передвиборчих партійних списках ще в 1998 році.
Благополучно забуте "озиме покоління" представляв Кузьма Скрябін, якусь Партію національно-економічного розвитку – Ольга Сумська, Рух – Ніна Матвієнко. Найбезпечніше для іміджу було представляти Партію зелених, але ці "політичні хіпі" нині, мабуть, самі собі не потрібні. Найодіозніші народні депутати України – безперечно Руслана Лижичко та Святослав Вакарчук. Проте саме вони перші сплутали громадянську позицію із політикою. Адже бути "помаранчевим" у середині минулого десятиліття могло означати лише одне – бути діючим політиком. На щастя, якраз Вакарчук свою помилку найшвидше з усіх зрозумів...
Раз із митця ніякий політик, чому їх постійно намагаються залучити до різних "п'ятірок"? Відповідь на поверхні: реальні політики чи ті, хто хоче ними бути, прикриваються творчими людьми як картина – дірку на шпалерах.
На відміну від політиків, мистецька обойма в Україні постійно оновлюється, живе, пульсує нервом і все ж таки має результати власної праці. Письменник може похвалитися книжкою. Актор – роллю. Режисер – фільмом. Музикант – мелодією. Співак – піснею. Художник – картиною. Саме бачачи результат роботи, люди вірять митцю більше. ніж обіцянкам політиків.
Політик будь-якого калібру хоче бачити біля себе того, кому готові повірити хоч на йоту більше, ніж його промовам. Тоді як митець, у нашому випадку – письменник, повинен не боятися амбіцій створити бестселер і цим змінити себе та кількох шанувальників довкола себе.
2 
1
Комментарии
7