"Сидимо на печі втрьох — я, 10-річний, на два роки старша сестра Галя і малий Грицько, він іще толком ходити не вмів. Спинами приклеїлися до подушки — під нею мати сховала вузлики з насінням динь, кавунів, квасолі. По хаті носяться буксири", — згадує "трус" узимку 1932-го 87-річний Іван Чміль із Лубен на Полтавщині. Тоді родина жила на хуторі Сіренки Глобинського району. — "Не дохнете, куркулі малі? — заглядає до нас чиясь перекошена пика. — Знач, хліб ховаєте, хочете, шоб совєтська власть пощезла!"
Як замахнеться. Ми в плач. Мама кинулася буксирові в ноги: "Учора вже все забрали. Сьогодні візьмете хіба тільки душу". Пхнув її чоботом, а Галю скинув із печі. Кров'ю так і заюшилася. А мене босого в одній сорочці викинув на вулицю на сніг: "Жди тут, по тебе гарба приїде". Буксири ("Буксирні бригади" складалися з сільських активістів, які допомагали шукати і відбирати харчі в селян. — "ГПУ") знайшли насіння і забрали. Окрім їжі, відбирали одяг, взуття, посуд — усе, що сподобається.
Родина Чмілів рятувалася чаєм із вишневих гілок і трави. Якось батько на одяг виміняв клунок кукурудзяного борошна.
— Прийшов дядько Дем'ян. Був заможнім господарем, вчасно збагнув політику, продав усе і пішов на заробітки у великі міста. "Чого ти тут чекаєш? — шепотів батькові. — Уже он ноги опухли, чи ти хочеш до Глобиного, до вокзалу не дійти? Уїжджай у Білорусію, там голода немає, заробиш хліба. Рятуй сім'ю, доки сила в тілі лишилася". Батько послухав. Через три тижні привіз дві хлібини та клунок борошна. Казав, найважче — дійти до райцентру. Від хутора до залізниці 25 кілометрів. Вздовж дороги стоги із сіном. У них, мов черви, люди повзають. Живі роздягають мертвих, нишпорять у кишенях. Дикі коти й собаки пообгризали вуха, обличчя трупів. На вокзалі ще гірше — із вагонів сильніші випихають слабших.
Батьки з Галиною і молодшим братом Григорієм переїхали до Білорусії, а Івана лишили в дядька Якова, інваліда Першої світової війни.
Живі роздягають мертвих, нишпорять у кишенях
— Його менше чіпали буксири, боялися.
У 1932–1933 роках Іван Чміль ходив до третього класу. Учням готували суп із моркви — нарізали тонкими кружальцями й варили в окропі. Роздавали так, аби кожному перепало по два кружальця.
— Був у мене товариш Костик, сиділи за однією партою. У нього ноги почали пухнути. Обмотає ганчір'ям, крізь них сукровиця проступає. Якось каже: "Мабуть, завтра до школи не прийду, важко". І правда не з'явився. Вчителька Явдоха Степанівна послала мене і кількох дівчат до Костика додому. Заходимо у двір — на вуличній плиті у чавуні щось вариться. У хаті за столом Костина мати і дві сестри, м'ясо їдять. Юшка по ліктях тече. Питаємо: "Де Костик?" Відповідають: "У друге село пішов, до тітки". Зиркають страшно. Розказали вчительці, та пішла до контори. Звідти з перевіркою до Костиного двору. Мати зізналася, що зарізала власного сина.
Зібрали дитячі руки, ноги, ребра, інші шматки у тазок, дали старшій сестрі й під конвоєм погнали їх до контори. Попереду голова іде, кричить: "Люди добрі! Ідіть подивіться на людожерів". Із хат повиходили. І ми з дядьком стали край дороги. Ніколи не забуду — ідуть сестри, пухлі, ледь ноги переставляють. Оглядаються, ніби не розуміють, що відбувається. А мати — скелет, обтягнений тонкою чорною шкірою, а десь глибоко-глибоко в голові блищать, як фонарики, очі, — Іван Лук'янович утирає сльози. З хвилину мовчить. Машинально обома руками погладжує хлібину, котра лежить на столі. — Батько і брат Кості з голоду померли ще раніше. Дівчат і матір хотіли вранці розстріляти, вони до того не дожили — самі померли.
Навесні родина Чмілів переїхала до райцентру Глобине. А 1938 року повернулися на хутір. Там лишилося менше третини місцевих.
— Після голодовки не їм чорного хліба — остюків і обмолків наївся ще в 1930-х на все життя.
5 
79692
Коментарі