Недавно я сидів за столом у колі добрих давніх знайомих. Ліворуч — одна шляхетна пані, що колись була в нас молодим педагогом. Однак не сказав би, що добре знаю її. Бо за тих самих часів нашим педагогом був також її батько — професор такий колоритний, що всі навколо ніби відходили в тінь. Був він людиною раритетною, мав іще дореволюційну гімназійну освіту. А в нас викладав вузькоспеціальну дисципліну — історію російського побуту. Робив це як свідок, а не вчений. От він, приміром, розказував, як цар Іван Грозний вибирав собі наречену. Привезли 300 претенденток і поклали в ряд. Кожна лежить гола під рогожкою. Цар іде, підіймає двома пальцями рогожку й дивиться — довго й замріяно. Потім морщиться й прикриває дівчину — таким жестом, що може бути тільки в царя. Й переходить до іншої. Усе це він показував мовчки, не встаючи з крісла. То було дуже цікаво, хоч дехто з нас сердився, бо як же ти це законспектуєш?
Він був схожий на Черчилля або на Щепкіна з портрета роботи Тараса Шевченка. Тобто порода, якої вже нема. Тому й згадується рідко, бо ні з чим не пов"язується в буденному житті, тут потрібна якась нагода. І ось вона трапилася — за столом. Бачу, ота шляхетна пані, що ліворуч, його дочка (між іншим, на нього не схожа) робить час од часу дивний жест — так, ніби простягає руку для поцілунку, а потім плавно забирає назад. Що таке?
Привезли 300 претенденток і поклали в ряд
А все просто: в домі, де ми сиділи, нема кондиціонера, вікна відчинені навстіж, і залетіло кілька мух. І ця пані час од часу відганяє їх од столу — отим самим царським жестом, якого я вже не бачив років 40, а тепер упізнав. Дивовижно, як таке передається. У мене теж це є. Якось сказали, що я тримаю "Кемел" так, наче то самокрутка. Мені це подобається. І я вдячний тим, хто це помітив, бо самому цього не видно.
2 
1
Коментарі
5