Ось була нагода поїхати на село до своїх. Мене там треба, бо кололи кабана. І зірвалось, не поїхав. Як отаке трапляється, згадую один давній випадок, і чим більше часу минає, тим більше втіхи знаходжу в тій історії.
Літ десять тому, в останній день старого року, вранці, я спинив машину під Яготином на трасі Київ–Харків. Водій спитав, куди. Я сказав, що до Гадяча. Це була помилка, яка змінила весь той день. Адже це все одно, що серед білого світу сказати: "Везіть мене додому!". А як хтось не знає, де це? Та й не спитав, куди їде ця машина. Ну, в бік Харкова, а там є, що хочеш, приміром Грайворон.
Було ще рано, і я заснув. А як прокинувся, побачив ліворуч долину і куполи. Що то? Водій сказав, що Мгарський монастир. Отже, проїхали поворот за Пирятином. Я думав, водій зверне. Він би й звернув, якби йому було треба туди, куди мені. А йому — на Грайворон.
Він висадив мене на повороті на Миргород. Туди я добрався інвалідською машиною, що в"язла в снігу. Потім ждав автобуса. Було вже темно, коли він вирушив. Часто зупинявся, й люди виходили в темряву — як у кімнату, куди ступаєш, не вмикаючи світла, бо все знаєш там.
Вони впоралися з кабаном і накривали на стіл
У Гадячі, вже безлюдному, зловив таксі й доїхав туди, де мене ждали. Вони впоралися з кабаном і накривали на стіл, бо до Нового року лишалося хвилин двадцять. Усі дивилися на мене мовчки й з осудом. А мені мої пригоди здавалися тоді такими дурними, що сором розказувати. Це тепер усе здається інакшим. Я відчував радість, якою не міг з ними поділитися: доїхав до своїх.
Це був чи не єдиний Новий рік, про який не пам"ятаю, як я його зустрів за столом. От як стояв перед тим на порозі й мовчав — досі пам"ятаю, й чим далі, то краще. А що потім — забув, наче й не було.
3 
1
Коментарі
4