Всьо впереді

 

Потяг київського метрополітену їде до центру міста. Після станції Вокзальної у вагоні чується якесь незвичайне пожвавлення, чоловічі голоси. Всі озираються — що там таке? Може, б"ються?

А воно он що: посеред вагона стоїть молодий хлопець азіатської зовнішності. А перед ним — наш дядько, простий, але, видно, бувалий. Не злий і не п"яний. Просто говорить голосно — бо хоче, щоб іноземець краще зрозумів, всі ми так робимо.

Отже, дядько допитується — так, що всім чути:

— У вас там, у В"єтнамі, тепер яка столиця — Ханой чи вже не Ханой?

— Кре-ща-тік! — старанно каже азіатський хлопець.

— Ага, ти по-українському не вмієш! — здогадується дядько.

— Нє! — щасливо погоджується хлопець. Він не розуміє, чого цей дядько від нього хоче. Але хлопчина привітний і вихований, й хоч чимось радий допомогти співбесідникові.

У вас там, у В"єтнамі, тепер яка столиця?

— Ладно, харашо! — каже дядько. — Можна й по-руськи. Розберемся. Значить, Ханой ілі не Ханой тепер ваша століца?

— Кре-ща-тік!

— Тю! — дивується дядько. — А може, ти не в"єтнамець? А хто? Стоп, мовчи, щас вгадаю. Бірма? Лаос? Таїланд? Камбоджа? Китай?

— Китай, Китай!

— Ну, єслі Китай, це діло друге, тоді ваша століца зветься…

— Кре-ща-тік!!!

До дядька дійшло:

— Студєнт, ти ж слова переплутав — століца і станція!

— Да-да — станція!

Всьому вагонові прояснилося й полегшало. Та й китайцеві теж — знайшлося, нарешті, знайоме слово. А дядькові вже пора виходити. Він каже повчально:

— А столиця ваша — Пекін! Нічого, навчишся. У тебе всьо впереді!

І він на прощання ляскає китайця долонею по рюкзачку. Дядько задоволений цими своїми словами і жестом — адже у китайця рюкзачок справді не за спиною, а на животі.

×