Всі наші

Неможливо вловити, коли до твого міста входять чужі. Бо може статися, що всі вони наші.

Я їду в метро з Нивок до центру. Плече в плече стою з хлопцями у чорних куртках. Скоро починаю розуміти, хто вони й куди їдуть. Хлопці, мат через слово, говорять про жінку, відому всім у цьому вагоні, в цьому місті й у цій країні: от якби її спіймати, запхнути в мішок і довго бити ломом. Потім один каже:

— Да что ей лом, она и так дохлая!

Дивлюсь на того, хто це сказав. Завжди думав, що, зустрівшись із ними, зроблю щось погане, після чого не варто жити. Але той хлопець за віком — як мій син. І, сказавши дурницю, він так само уникає мого погляду, ледь усміхаючись. Й це обеззброює. Їдемо далі. Я відчуваю тепло їхніх тіл, і сумно до відчаю.

Потім п"ю каву на Майдані, й якийсь чоловік поруч питає, де тут Золоті ворота. Йому радять: сядь в метро, проїдь зупинку, а там на іншу станцію. Кажу, що простіше — пішки, я туди йду, ходімо разом.

Якийсь чоловік питає, де тут Золоті ворота

Йому чогось боляче чути слова "кава, ходімо" — по очах видно. Він відчув це й одяг темні окуляри. Може — іноземець, з глибини Росії. Йдемо мовчки. І тут він питає:

— Вы рады, что наши выиграли? — каже "наші", отже, не іноземець.

— Що саме — виграли?

— Ну, право на проведение Еврокубка. Вы не футболист?

— Ні, але я радий.

Може, він думає, що десь тут є темний ліс, куди я його заведу й покину там навіки. Я кажу:

— Ось скоро й Золоті ворота.

— Это как ориентир, а мне нужна улица, Про-зир-на...

— Прорізна? Ми по ній ідемо.

— Точно, я уже вижу, спасибо!

Мимохіть подаємо один одному руки на прощання. Здається, коли я зараз озирнуся через плече праворуч, справді побачу там темний ліс, який ми обійшли.