Впала тополя

Недавно зателефонував із села сусід і сказав, що буря звалила нашу тополю.

Це була знаменита тополя. Через те, що вона в нас росла, я знав, як почуваються люди, що живуть біля підніжжя Джомолунгми. Бо це те саме. Всі знали її. Ще п'ятдесят років тому вона була найвищим у наших краях деревом. Завдяки їй було набагато легше говорити з якимись трудними людьми. Ага, дак ото, значить, ваша тополя, казали вони і йшли собі з миром, а могло ж бути й інакше.

Мало хто вірив, що я колись залазив на неї, майже до самого верху — шлях туди забирав стільки часу, як дійти до школи й назад, а до школи мені було далеченько.

А видно з її вершка було ще далі.

Після тридцять третього землі побільшало, а людей поменшало

Чогось більше таких великих тополь ніде більше не росло, хоч і садили їх то тут, то там. Деякі з них ще за моєї пам'яті постаріли й повсихали, інші ростуть, але так і не стали вищими за нашу або хоча б рівними їй.

Вона росла посеред городу й забирала стільки вологи, що земля біля її підніжжя пересихала і там не родило нічого, окрім квасолі.

Колись наш дід посадив цю тополю на межі, коли ще людей було багато, а землі мало. Після тридцять третього року, коли землі побільшало, а людей поменшало, тополя, не сходячи з місця, опинилася посеред нашого городу.

Тепер, коли вона впала, я пережив, окрім жалю, ще одне відчуття, навіть гостріше, аніж просто жаль. Воно було схоже на сором. Так ніби багато людей із нашого роду, які давно повмирали й яких я отак усіх разом рідко згадував — наче вони всі разом прийшли й сказали, що я не встеріг тополю. І я кілька днів після того ходив і виправдовувався. Намагався їм довести, що сам тут нічого не зробиш, бо мене одного явно менше, аніж було їх. Якби всі мої виправдання скласти в слова, вийшло б щось отаке: "Добре вам жилось, як вас було багато, а тополя була ще молодою!"

×