Не хочу забути один недавній дощ. Клопіт у тім, як його описати. Це — просто дощ і годі, одначе, я був у ньому, що рідко вдається. Бо восени він холодний, а хочеться в ньому бути довго й почуватися затишно, як почуваються під дощем гарбузи, яблука або коні.
У нас було немало діла надворі, а цілий день ішов отой дощ — і не заважав. Бо трапився рідкісний: видимий, але такий дрібний, наче не мокрий, а густо-вологий. Його тепло, мабуть, рівне теплу тіла, через те не холодно.
Потрапити в такий дощ — все одно, що в обжиту хату, тільки треба знайти вхід. Він знайшовся якось сам собою. Мені знадобилося набрати мішок соломи з копиці, що через дорогу. З одним жмутом соломи до мішка потрапила миша. Я подумав: нічого, у дворі випущу. А миша сама вилізла з мішка й сховалася назад у копицю. Наче сказала: ти береш солому, де я живу. Ну й бери, але хай буде порядок. Оце й був ніби той вхід, потрібний мені — всередину дощу.
Скінчили роботу, коли смеркало, а я ще хотів сходити в поле за річкою, де давно не був. Там бахнуло кілька пострілів, потім стихло. Ми йшли вздовж річки, видимість падала, але дощ відчувався в сутінках, мов живий.
У темних очеретах хтось бубонів — може, ті хлопці, що стріляли. Повертатися назад нам треба повз ті очерети — так коротше. Але моя супутниця каже:
З одним жмутом соломи до мішка потрапила миша
— Ти не був тут років 30. Думаєш, тебе всі знають?
Резонно сказано, хоч і не для такого вечора. Однак, щоб не тривожити супутницю, я обрав довший шлях — не повз очерет, а полем. Там колись була дорога. Я не знав, чи вона є тепер, а вже нічого не видно. Пішов тудою наосліп. Дорога зоставалася невидимою, але вгадувалася під ногами – неймовірно, але та сама, що колись. Я мовчки переживав своє щастя, і скоро ми увійшли в село — як двоє мишей у солому.
2 
1
Коментарі
15