Ми з братом були малими в один і той самий час, а хати, в яких ми жили, стояли на відстані прямої видимості одна од другої. Їхня — над Пирятинським шляхом, наша — ближче до річки.
Теоретично — це один часопростір. Одначе, коли ми з братом тепер згадуємо дитинство, малий Іван, наш онук, слухає й каже: "Ну, ви наче не в одному селі виросли!"
А все через те, що тодішній світ здавався більшим за нинішній, кожний його клаптик був як окрема країна, кимось із нас обжита менше, а кимось більше. Наприклад, у них над шляхом стояло таке чудо, як телеграфні стовпи. Чорні, просмолені. Об них чухалися корови й зоставляли ворсинки на смолі. Зверху були протягнуті дроти, й од них стовпам передавалась вібрація — немов гул далекого бомбовоза.
Досі легко оживає в пам'яті той гул, хоч самої телеграфної лінії давно нема. Думав, що знаю про неї все. Аж ось брат розказав дещо нове. У них там була така забава. Збиралися хлопці, старші й малі — там, де стовпи виходили в поле за селом. Вибирали місце, де дроти трохи провисають, зачіпляли їх довгим дрючком, одним кінцем, а за другий кінець усі гуртом тягнули. Коли дротяна тятива натягувалась до краю, старші хлопці враз відпускали дрючка, а малі, й брат серед них, летіли в небо, як вистрелені з рогатки. Й падали в жито, й нічого їм не робилося, бо жито було густе й високе, а вони — ще зовсім не важкі. Так пташенята, ще не вміючи літати, випадають з гнізда в траву — плавно, по похилій траєкторії.
Вже другий тиждень, як брат розказав цю історію, а я й досі жалкую, що мене там не було. А тепер уже пізно. Та й у небі все інакше. В околицях мого двору чаплі, як і раніше, літають вище дерев, а от вертольоти — нижче. Їх зовсім не видно, чуєш тільки наростаючий гул гвинтів.
2 
1
Коментарі