Вершники

Дивно, в кого вдалася моя дочка: дай їй коня без сідла й вуздечки, і вона — з місця в галоп. Я так не вмію. Якщо талант передається через одне покоління, то дочка вдалася в мою матір. Так я завжди думав, а недавно знайшов ще одну версію, неймовірну, зате потужну.

Літ за десять до народження дочки я пережив одну пригоду, якої не хотів забути й навіть записав. Тобто розумом не хотів забути, одначе вона була така сильна, що я дуже скоро її забув. Бо є те, що душа не витримує пам'ятати довго. От і ця пригода така. А записав я її в такому місці, куди потім не зазирав — у конспекті лекцій з наукового комунізму (доцент Ігошкін), де лишалося трохи місця після теми "Маоизм и внешняя политика Китая". Недавно хотів той зошит викинути, погортав, а там — той запис.

Він бував тут в однієї дівчини, що й мені подобалася

Отже, стояв початок вересня, тепла місячна ніч, така ясна, що вглиб неба було видно, здавалось, кілометрів на сто. Але тінь дерев, що лягала на дорогу, була непроглядна. Я йшов нашою вулицею, і з тіні навстріч мені виїхали четверо вершників. Вони опинилися переді мною враз — як з нічого. Це були хлопці з Лозового Яру, одного я знав — він бував тут в однієї дівчини, що й мені подобалася. Хлопці їхали повільно й мовчки, голі по пояс, а на плечі в одного висіла двостволка, на ній грав місячний відблиск — тонкий і рівний, мов бритва, на всю довжину ствола.

Оцю саму зустріч я не хотів тоді забути. Це було так прекрасно й недоступно, що душа не знала, куди подіти себе. Я тоді був ще молодий — на тій незатишній межі, коли вже точно знаєш, що ніколи не станеш одним із цих хлопців, але ще не знаєш, хто ти, непереконливий і сам собі неясний.

Добре, що скоро я забув ту картину. Та хоч у голові воно й забулося, але нікуди з мене не поділося, бо чого тоді моя дочка так любить коней?

×