Питають, чи мій юний друг Юрик не вигаданий. Про всяк випадок не стираю з пам"яті свого мобільника есемеску: "Шеф Я вас люблю Юрик".
Це написано, коли Юрика звільнили з нашої роботи. Отже, Юрик є. Тобто, раніше він постійно був, а тепер іноді буває. Разів сім на день, у телефоні. Це різні дзвінки, по них видно, як у Юрика міняється настрій. У п"ятницю зранку гуде, як джміль:
— Я ж вам, як приятелю, розказав, а ви про мене написали!
Відповідаю, що то не про нього, адже там нема його прізвища.
— Але ж я знаю, що то був я! — каже він і кидає трубку.
Дметься недовго, дзвонить, питає, чи наш начальник не хоче його взяти назад. І чи нема десь такої роботи, щоб там просто можна було складати вірші чи писати про музику — те, що про неї хочеться писати, а не що вимагають. Я б сам хотів таку роботу! Так і кажу. Мабуть, він деякий час щось пише, бо довго не озивається. Потім знову:
Питає, чи наш начальник не хоче його взяти назад
— Шеф, здається, у мене занижена самооцінка! Бо коли пишу про улюблених музикантів, то забуваю про себе!
— Заспокойся, у всіх інших так само.
— Всі інші мені не указ!
Спробуй із ним сперечатися. Але обдурити його легко. Нещодавно він найнявся за оголошенням на роботу, де вимагали заповнити сайт чимось про музику. Юрик натхненно трудився. Потім ті сказали, що він зробив усе не так. Але обіцяли заплатити — після Нового року. Тепер Юрик боїться, що у нього до свята не буде ялинки. Я неуважно відповів, що можна й без неї.
— Еге, вам легко казати, а я звик за 22 роки з дитинства, щоб була ялинка. Який же без неї Новий рік?
Тут нема з чим сперечатися. Зрештою, ялинка — не проблема. Але сама оця фраза і є найпевнішим доказом існування Юрика.
Коментарі
4