Я ніколи не прочитаю п"єсу Островського "Правда хорошо, а счастье лучше". Бо є речі, нібито зовсім безпечні, але їх не слід чіпати. Це може бути що завгодно. У моєму випадку — оця п"єса.
Колись, як я приїжджав додому з Києва, батько завжди питав, чи йде там ця п"єса. Вона не йшла. А йому хотілося знати, про що там написано. Це був такий пунктик. Він бачив цю назву на афіші перед самою війною. А потім, мабуть, не раз мав причину згадувати, що "хорошо", а що "лучше", ось чому це його так інтригувало.
Я намагався переконати його, що все вже сказано в самій назві. Таку п"єсу можна не дивитися, бо більше нічого нового не довідаєшся. Він погоджувався, що так воно й є, а потім усе одно питав про те саме.
Згодом я остаточно сказав собі, що не читатиму цю п"єсу, бо то вже буде нечесно — робити це без нього.
Тепер за цю справу відповідаю тільки я
Нині розумію, що подібні речі треба робити самому й нікому не передоручати, нікого не просити. У мене є свій пунктик, чимось схожий. Я давно хочу прочитати роман Стерна про Тристрама Шенді, есквайра. Чогось здається, що цей Тристрам Шенді зможе мене чимось утішити й здивувати. От саме він, і більше ніхто. А життя складається так, що знайомство з ним усе відкладається, і минають роки. І я вирішив: тепер або ніколи. Перед відпусткою, маючи ще купу клопотів, за кілька годин до поїзда я заскочив туди, де є цей роман, і купив його. Може статися, що знову відкладу його на кілька років. Але принаймні знаю точно, що тепер за цю справу відповідаю тільки я, і нікому в світі не буде колись прикро за те, що він не встиг дістати для мене книжку про Тристрама Шенді. Я сам пережив цю вину, і не хочу, щоб її через мене переживав ще хтось.
3 
1
Коментарі
4