Третій, кого нема

 

Недавно на одному перехресті трапилася пригода, що занепокоїла мене. Я побачив чоловіка, який переходив на той бік. Лиса потилиця, колись кучерява, аж дивно, що я впізнав його. Ми давно не бачились. А за часів бурхливої молодості навіть співали разом, хоч він умів, а я ні. Ще горіло зелене світло, я ще міг наздогнати його, а не зробив цього, бо враз побачив усе ніби збоку: один старий пень наздоганяє другого. Картина здалася банальною до непристойності.

Отже, він пішов угору Прорізною, а я вниз. Отака біда, я завжди озирався в своє минуле з оптимізмом, і ось на тобі. Чогось аж тепер стало соромно за пісні, які не вмів — а співав. І я сказав собі: доки дійду до метро, треба згадати щось рятівне, бо день пропаде. І згадав — іншого чоловіка, з яким ми ніколи не співали разом, хоч не раз траплялася нагода.

То був Євстахович. Ну, не співали, бо знали, що не вміємо. Все інше було в унісон. Якось прийшли в гості до нашого третього приятеля. Той якраз почав нове життя, а ми ще жили по-старому. Тоді саме лютував сухий закон, і хотілося його порушити. А наш третій приятель удома був не сам, і жінка його — суворих правил. Але Євстахович геніально вмів уговорити.

— Добре! — сказала хазяйка й поставила на стіл ледь почату пляшку казьонки із серванта. Ще поставила добру закуску й налила по чарці нам трьом, а собі ні. Ми цокнулись і випили. Матінко моя — то була майже чиста вода, ледь пахла горілкою! Ясно, наш приятель іноді виділяв собі порцію, а недостачу доливав водою. Ми на чверть секунди завмерли. Збоку можна подумати, що нам перехопило подих од казьонки. А потім, не змовляючись, почали закусювати. І хвалили дім той, і хазяїна, і хазяйку. А щоб вона нічого не запідозрила, випили ще по одній. Того вечора ми були бездоганним тріо — як завжди, коли ще жив Євстахович.

×