Ексклюзиви
Четвер, 19 лютого 2009 18:58
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Танки Леклерка

 

Ми іноді любимо говорити про те, чого з нами не було. В тім є щось гріховне, але, мабуть, природне, необхідне нам з якихось причин.

Я давно помічав цей гріх за собою, але вперше побачив (і почув) це збоку в кав"ярні на Прорізній у Києві. За сусіднім столиком худий чоловік у чорному береті й плащі, вже немолодий, охмуряв фотомодельку. Я почув фразу, яку він сказав, дивлячись їй в очі: "Коли танки Леклерка увійшли в Париж…"

У тім було щось не для чужих вух. І таке — що справжніше справжнього. Я боковим зором майже бачив сірі танки, що звертали сюди з Хрещатика. Думаю, мужик у береті тоді желєзно заякорив фотомодельку.

Я іноді повторюю ту фразу. Чому вона здавалася особливою й чому згадується тепер? Коли я її почув — то були андроповські чи ще брежнєвські роки. Може, ця фраза компенсувала душевний авітаміноз тої епохи, коли все йшло так, як ішло, незалежно від нас, і здавалося, вже не буде інакше. А ці танки — вони ніби свідчили про якийсь інший поворот, бо йшли не туди, куди пошлють, а куди справді треба.

Танки звертали сюди з Хрещатика

І ось мені знов буває необхідна та фраза. Бо якось воно знов погано навколо, і хочеться відчути себе десь не тут. Але от що я помітив: цю фразу (чи їй подібну) не скажеш абикому. Людей, яким можна це сказати, завжди мало. От тепер всюди повно фотомоделей, а тоді ота фотомодель була єдина на весь Хрещатик, тому це й говорилося саме їй. Бо вона, як і танки Леклерка — майже неможлива в цьому світі.

У мене є знайомий, старий полковник, що воював на Халхін-Голі. Тепер таких уже нема. І він іноді розказує про повітряні бої, з усіма подробицями, хоча сам з піхоти. Та я розумію: мабуть, тоді йому дуже хотілося опинитися десь подалі од землі, але так, щоби було кому про це розповісти.

Зараз ви читаєте новину «Танки Леклерка». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

6

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода