Так, художничок

 

Важко собі уявити сентиментальні анекдоти, але вони трапляються — у провінції.

На пероні вокзалу в Миргороді є пам"ятник Миколі Гоголю. Якось ясного ранку я бачив, як там виставили з вокзального буфету місцевого дядька. Чи грошей не мав, чи вже годі йому було похмелятися, але от виставили. Дядько став перед бронзовим Гоголем і сказав йому, як ото старший брат молодшому:

— Шо, Колян, обіжають тебе?

А в тих самих краях ще є колія, де з Бахмача на Кременчук ходить поїзд. Він шелестить, мов корова, між кукурудзою й соняхами, потім виринає у Лохвиці й стоїть сорок хвилин. На пероні баби з пиріжками й пивом. Якось до мене там підійшов мужик:

— Вітя, пива вип"єм?

Я остовпів:

— Як ти знаєш, що я Вітя?

Шо, Колян, обіжають тебе?

— А я все знаю, бо я художник! Не віриш? Ну да, я не справжній художник, а так — художничок!

І він засміявся. Як із ним було пива не випити?

А от ще про художників. У тих таки краях є один чоловік, він ворота розписує. Там люблять ворота з лебедями й ліліями. І от приїхали туди якось справжні художники з Києва. Той маляр запросив їх до себе. Вони добряче пригощалися, а тоді він каже:

— Зараз я вам картини покажу!

Показав, вони похвалили, ще випили й пішли спати. Вранці він прийшов похмеляти їх із трилітровою банкою доброго саморобного вина. Ті питають:

— А сам чого не п"єш?

— Е, мені не можна!

— Як?!

— А отак. Жінка каже, що я, як вип"ю, хвастовитим роблюся!

— То й що ж такого?

— Еге! Ото вчора я вам картини показував — так то не мої, а Леонардо да Вінчі!

І вони його втішали до вечора. А їм самим було сумно, бо вони ніколи не будуть схожі ні на Леонардо, ні на того чоловічка.

×