Уранці мене розбудив телефонний дзвінок. У трубці спитали, чи це я, й в містичному розпачі повідомили:

— Шуберта коти порвали!

То був мій добрий приятель, музикант. Уночі коти порвали йому ноти чи то статтю, чи навіть цілу книжку про Шуберта.

Бувають дні, що закінчуються тим самим, із чого почалися. Увечері я дивився по телевізору концерт одного акордеоніста, якого той мій ранковий приятель-музикант дуже не любить. Мій кіт сидів у мене на руках — і нічого, хоч той акордеоніст, поміж усього іншого, грав також і Шуберта.

Бува, я обзиваю його Маруською

Утім, мій кіт готовий слухати будь-яку музику — аби лиш у добрій компанії. Кіт старий, у нього енурез, і він почав розмовляти ночами. Причому він розмовляє цілими фразами. Мова схожа на естонську. Фрази досить довгі й розпачливо виразні. За інтонацією можна вгадати, що там ідеться про нікчемність нашого існування та байдужість деяких людей у цьому домі.

Він це робить саме тоді, коли мій сон найглибший. Часом мені здається, що я близький до точної розгадки деяких фраз. Варто лише прокинутися та уважно вслухатися в сказане. Але як тільки прокидаєшся — кіт одразу перестає розмовляти, бо про що тут говорити, коли все добре.

Я ніяк не можу його словесно переконати, що глупої ночі цього не треба робити, бо люди сплять. Зрештою, в моїх аргументах нема логіки. Принаймні для кота. Адже коли він спить, я говорю йому часом всілякі дурниці. Бува, я обзиваю його, сонного, Маруською, хоч він зовсім і не Маруська. То чому він не може мені говорити дурниці, коли сплю я?

А з тим Шубертом було інакше: його порвали дві молоді кицьки, зовсім мовчки. Можливо, у них була та сама причина — самота, але вони ще не вміють про це як слід сказати словами. Тим і печальна юність.

×