Цієї зими, недавно, я приохотився до того, чого дуже давно не робив — вечорами лузаю соняшникове насіння. Коли лущиш пальцями насінинку, кожну окремо, це, мабуть, схоже на те, як ченці перебирають свої кипарисові чотки. Й при цьому, самі собою, згадуються речі дрібні, але дуже важливі й необхідні саме тепер.
От згадалось, що розказував дід Семен Митрофанович кілька місяців тому. Коли німці прийшли до нас на Полтавщину, вони зобов"язали людей сіяти мак. Його люди могли зоставляти собі, а німці забирали тільки порожні маківки.
Дід просто розказав про це та й годі, без ніяких коментарів. А я вже потім здогадався, для чого їм ті маківки. Вони ж тоді наступали. Ясно, що в них по госпіталях — мільйон поранених, і треба море морфію.
Потім ще дід розказував, як вони відступали, ранньої осені. На тій вулиці, де він живе, якраз над дорогою, коло воріт, росла груша. Вона вродила рясно, а плоди — дрібні, тверді й кислі. Аж щелепи зводить, як подумаєш про них, я знаю ті груші. Німці були дуже голодні, але відступали швидко, і їм було ніколи, як за два роки перед тим, ходити по дворах і шукати яйки-млеко. І вони обнесли ту грушу всю чисто, за одну ніч — на ходу. Ті, що йшли пішки, рвали груші знизу, а котрі їхали на конях і на машинах, діставали вище.
Німці зобов"язали людей сіяти мак. Собі забирали тільки порожні маківки
Такі от дрібниці, а вони тепер здаються значними. Адже не вмикаєш телевізора, бо й так знаєш: там говорять про те, хто пішов, хто прийшов, і що ще довго доведеться ждати чогось іншого. Й змішується докупи настрій окупації й відступу, і терпкий смак груші-дички, й гіркуватий, схожий тільки сам на себе, запах тертого маку. Й охоплює спокійний відчай — як тоді, коли в темряві вдається впіймати серед листя маленьку грушку, і кажеш сам собі: нічого, хлопці, проживем.
2 
1
Коментарі
24