Ексклюзиви
Четвер, 24 липня 2014 14:56
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Сон про сокиру

Моя покійна баба про наближення смерті казала так: "Скоро піду додому". Я цю фразу не любив, бо коли додому — це туди, то що тоді у нас тут?

А недавно бачив дивний сон. Наче я виліз на дерево, на волоський горіх на краю нашого городу. Виліз так високо, що вище од мене нічого нема, й землі під деревом не видно, хоч вона ніби й близько, але щільно прихована листям. І там, під цим листям, ходять люди, яких уже давно нема на світі і яким колись належав цей двір, і горіх, і город, все, що було нашим домом. І мені стало добре од того, що вони тут, хоч і невидимі.

Нагорі було трохи страшно й тривожно, і я зібрався повертатися ­назад. І тут побачив у розвилці горіха сокиру. Її я знав змалку, її в нас називали дідовою, бо її дід сам викував із якоїсь залізяки, там зліва — дві великі заклепки, по яких її можна впізнати поміж тисячі інших. Ця сокира десь пропала літ 20 тому, я не раз жалкував за нею. Дивно — ясенове топорище, що його я колись зробив, як діда вже не було, не згнило за ці роки під снігом і дощем, а тільки трохи потемніло. Сокира не дуже вросла в дерево, і я вирішив висмикнути її звідти й забрати з собою. Смикнув за топорище — і тут гілка піді мною заходила ходором, як буває в бурю. Здавалося, ще один ривок — і сокира моя, я зробив цей ривок, і гілка захиталася ще дужче, без вітру, сама собою. Гілка ніби хотіла скинути мене на землю. Це не здавалося небезпечним — адже там опинюся серед своїх, ­вдома.

Одначе сталося інакше. Не беруся стверджувати, що в той момент я усвідомив, де саме перебуваю. Але я зробив те, що було, мабуть, єдино правильним у тому сні: залишив сокиру стирчати в розвилці й почав помалу спускатися. І прокинувся ще до того, як пройшов крізь листя, що робило землю внизу невидимою.

Зараз ви читаєте новину «Сон про сокиру». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода