Колись я вмів, а згодом розучився, докладно переказувати прочитані книжки й побачені фільми. За тих часів і фільми, й картинки в книжках були здебільшого чорно-білі, навіть у книзі Брема, де йшлося про тропічних птахів. Це здавалося цілком співмірним із світом, у якому ми жили. Такою, наприклад, була зима: сніг, дерева і хати, обставлені очеретом, чорні галіфе дядьків і граки, що ходили по дорозі. І якщо зрідка повз хату з поля їхали сани, повні свіжої соломи, це була ціла пригода — аж наче вся вулиця освітлювалася, хоч на небі й не видно сонця. Все інше було позбавлене природних чи архітектурних надмірностей. Це був пейзаж бідний настільки, що не піддавався переказуванню.
Може, саме з цієї причини з тих пір, хоч і забулося багато книжних сюжетів, а не забувається одна фраза, що здається важливою, хоч вона й нічого не означає без передмови, яку я оце хочу скласти. Ту фразу легше повторити на самоті, аніж переказати. Отже, про одного хлопця з нашої школи розказували, що він писав листа дівчині в сусіднє село. Як це буває: хтось комусь дає адресу дівчини, що хоче познайомитися, і їй пишеться лист. Чи той хлопець його не дописав і залишив на парті, чи ще якось, але хтось підгледів оту фразу, про яку потім розказували. Він писав: "У нас є соша". Це переказувалося як щось смішне, хоч мені ще й тоді в тій фразі вчувалося щось нестерпно драматичне. Соша — це те, що виділялося з пейзажу — не звичайна ґрунтова дорога, а вимощена чорним каменем. Її проклали незадовго перед тим. Це було єдине, що він знайшов, щоб похвалитися перед дівчиною.
Я згадую цю фразу й досі, коли йдеться про те, де ти живеш і що любиш, хоч воно іноді таке мале, що його майже неможливо розказати. Надто в тих випадках, коли доводиться пояснювати, за що люди йдуть на війну.
2 
1
Коментарі
1