Доки тривали свята, не можна було лихословити. А хотілося. Бо ще перед тим я почав переживати про людей, які не люблять мою батьківщину. Їх тепер багато. Вони тутешні, отже, це і їхня батьківщина, але вони її не люблять. Їм смішно навіть те, як вона називається. Мені хотілося зустріти їх і сказати все, що думаю про них. Сказати так, щоб їм стало страшно й вони б повиздихали. Ось слово, якого не годилося вимовляти в ці дні.
Але на мене вдома сварилися й казали: не можна.
Я слухняно мовчав, а думав про те саме — шукав слова для тих людей.
Коли робиш це довго, стає незатишно, немов треба кидати хату, жінку, дітей і йти на війну. А на війні все одно не зустрінеш тих, із ким хотів воювати — вони зостануться в тилу.
Ти це знаєш, але вже попрощався й повертатися пізно. У таку мить краще не думати про все, що покидаєш. Це препаскудний стан, коли перебуваєш ні тут ні там — ніде.
Раптом я заплакав — гірко й щасливо
Тут може порятувати тільки випадок.
Він стався несподівано — один із тих випадків, що їх неможливо пояснити, але вони таки трапляються. Було так: за компанію я пішов послухати оперу "Кармен". Сидів собі в напівтемряві й думав про те саме — шукав погані слова. І раптом заплакав. Це сталося, коли вийшов Тореадор. Я заплакав гірко й щасливо і сказав фразу, яка самому здалася неймовірною: "Господи, як добре, що в мене є трохи батьківщини!"
Потім спробував пояснити собі, чому було сказано саме це. Може, стало шкода Тореадора, адже він мусив померти. Але чому поєдналося відчуття жалю й щастя? Може, тому, що Тореадор убиває биків свого вбогого краю, а отже, позбавляє себе батьківщини. Для мене воно саме так, бо в мене є сентимент до бичачого та коров"ячого народу. Й усе це заново нагадало, що в мене таки є батьківщина, втрачена за оці кілька днів.
2 
1
Коментарі
9