Десь невдовзі після свого тридцятиліття я покинув те середовище, якому віддав кращі роки. Віддав — бо те середовище високих ілюзій здавалося єдиним у світі, таким, що заради нього не страшно жертвувати собою й навіть не соромно самого себе обікрасти — наприклад, рідко бачитися з тими, хто тебе любив і народив отакого, як ти є.
І от я все це покинув, ураз і назавжди, навіть роздарував бібліотеку рідкісної спеціальної літератури, бо вже не збирався повертатись. Я тоді думав, що життя скінчилось. Звісно ж, помилявся — воно тривало. І було спокійнішим, розумнішим, часом щасливішим. Про роки, проведені в тому, попередньому середовищі, іноді обережно згадував — як згадуєш давню тяжку хворобу й не віриться, що ти був при смерті. Іноді думав: що мене туди колись занесло? Якби міг, я б себе туди не одпустив!
Потім багато літ не те щоб цурався того середовища, ні, цього не було, але дивився на нього тільки з фасаду й ніколи не заходив зі службового входу, як свій.
І ось недавно, кілька місяців тому, я несподівано знову опинився там. Ні, пішов туди не назовсім, дурних нема, а на короткотермінову угоду. Попросили — чого не піти. Там вже майже не було тих хлопців, з якими колись починав. Були інші, зовсім молоді. Називали мене на "ви", рідше на "ти", але гарно: "Ти, діду…" Виявилось, я не забув нічого з того, що хотів забути. Мені добре з цими хлопцями. Бо завдяки їм я згадав, що мене колись тримало тут: зовсім не ілюзії, а серйозне ставлення до них, як чогось справжнього. Інакше, справді — нащо?
Я знову щасливий тут і скучаю за тими хлопцями, коли довго не бачу їх. І тільки до цього тихого щастя підмішується давня тривога: як там ті, кого я покинув заради цього всього? Їх уже давно й на світі нема, а оця тривога є…
2 
1
Коментарі