Ексклюзиви
Четвер, 24 грудня 2015 16:32
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Проти ночі

Коли виходиш з дому проти ночі зимою — це особливе відчуття, некомфортне й тривожне, гостре й ­сильне. Можливо, ще й підсилене тим, що зима, і тобі доводиться переходити з хатнього тепла в інший, незатишний, світ.

Одначе кайф у тім, що де б я не був, у Львові, Сумах чи Києві, саме оце відчуття повертає мене якраз додому. Бо вечірня темрява ховає ознаки конкретного місця й легко уявити, що ти тепер не тут, а десь там, де пережив усе це вперше. Я любив колись такі вечірні походеньки — коли ще не покинув того краю й ще кілька років зоставалося мені до того, як довелося насправді піти звідти, як потім виявилось, назавжди.

Може, це була напівусвідомлена проба розлуки. Тоді мені це було хоч і тривожно, але й солодко, бо завжди знав, що зможу повернутись, як тільки захочу. Те відчуття й досі мене рятує, бо, повторю ще раз, де б я не йшов отакого вечора, а все одно йду тією нашою вулицею, повз дворища, населені людьми, які не покидали цих місць від народження. Той простір взагалі ні на чому не тримається, окрім оцього відчуття обжитості, а рівнинний пейзаж ні за що не зачеплений, окрім дерев і хат. Це не те, що можна назвати архітектурою, бо тоді ще немало хат стояли під соломою, а на зиму обставлялися очеретом або кукурудзою, і через те в темряві нагадували просто згущення матерії, як пташині гнізда, і освітлені зсередини вікна таких хат здаються щоразу несподіваними й неймовірними, як у казці. І коли йдеш повз усе це, мимоволі думаєш про рух річки, яка поряд, по ліву руку, за городами, і про рибу, яка дрімає в глибині холодних вод, і про хлопців, твоїх однолітків, що деякі з них і тепер живуть над тією водою, мир їхньому дому.

Зараз ви читаєте новину «Проти ночі». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода