Ексклюзиви
Четвер, 04 жовтня 2018 17:02
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Проминувши Божки

Буває, не одразу вгадуєш, що з тобою робиться. От недавно ми з дочкою добиралися додому з Яготина — машиною. Я попросив шофера поїхати через Божки. Це хутір, од якого вже видно нашу хату. В цьому місці найтриваліше й найсильніше передчуття близькості дому. Звідси здається, що ти там ще живеш, і коли туди прийдеш — все буде, як і було.

За те й люблю цю дорогу. Й Божки люблю, бо колись це був перший у моєму житті інший край, маленька екзотична країна, де і дівчата не такі, як у нас, і хати стоять не так — а двома рядочками уздовж шляху, одна навпроти одної. А за городами вже степ до горизонту, і все воно тобі наче серед океану острів, що охоплюється одним поглядом.

Дехто з тих дівчат і досі там живе — знаю, хоч ні разу не бачив, а хо­че­ться.

Одначе, шофер сказав "ні" — мовляв, йому тудою незручно.

Ну, ні — то й ні, хай буде друга дорога. Їдемо, я неуважно розглядаю якісь двори й порожні осінні городи за вік­ном. І ось опиняємося на краю нашого села — якраз із того боку, куди можна дістатися тільки через хутір. Як же так? Шофер каже: "Ну, ви ж хотіли через Божки — я й поїхав, як ви просили!"

Я подякував, поспішно й старанно, бо соромно було і перед ним, і перед дочкою. Ну, справді, це ж свинство — тобі зробили подарунок, а ти не помітив. А, нехай, думаю — воно минеться. А все одно намагався зняти з себе вину. Виправдовувався: вже недобачаю, а не впізнав, бо поки я там не був, усе позаростало й краєвид змінився. Ще й на попутників сердився: могли б підказати, мовляв, он же ж вони, твої Божки! А через де­який час дійшло, що то був не так сором, як страх — від того, що колись настане такий час, коли ти не впізнаєш свою батьківщину, про яку звик думати, що любиш її, й іншої у тебе немає.

Зараз ви читаєте новину «Проминувши Божки». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі