Зараз я у Львові, на Форумі видавців. Мені це свято особливе, бо воно завжди відбувається на ближніх підступах до мого дня народження. Тож ці кілька днів можна прожити з почуттям законного нічогонероблення. Просто ходи собі й дивися на книжки і на людей. В такому споглядальному існуванні є тиха радість і чимало гарної печалі — з різних причин. І від того, що ці дні швидко минають, а в тебе мало грошей, щоб купити, що хочеться, а ще менше — часу на читання чогось нового чи перечитування того, що любиш і не хочеш забувати. Й попутна меланхолійна думка: чи треба тобі все це? Бо, якби не читав, то, може, знав би, де ти справжній, а де — тільки начитаний.
А може, ота печаль ще й від того, що все це діється у Львові. А саме звідси родом мій давній приятель, з яким пов'язана одна книжкова історія. Ми з тим хлопцем разом училися й навіть жили в одній кімнаті гуртожитку. А то було за часів, дуже бідних на справжні книжки. Їх доводилося десь діставати з рук, іноді напівлегально, часто в ксерокопіях чи поганому машинопису на цигарковому папері. Давали ті книжки тільки на одну ніч. І ось бачу: приятель мій читає щось, тепер уже й не згадаю, що, але обов'язкове для тодішнього справжнього інтелігента.
Я спитав:
— Даси почитати?
— Ні! — дуже серйозно сказав він, і йому це важко далося, аж почервонів. І пояснив: — Бо коли ти її прочитаєш, то будеш розумніший за мене.
Наївність сказаного була така пронизлива, що я не образився. А може якраз тоді полюбив його по-справжньому, як меншого брата. Та й ще: він же міг сказати "дам" — і потім не дати, а от взяв і чесно сказав. Та й те, в чому він признався, було дуже зрозуміле мені, бо в юності ми всі тим грішні: надто часто плутаємо ерудицію з інтелектом.
2 
1
Коментарі