Цю тему я довго обходив стороною, бо в ній надто явно сходяться ті нитки, з яких сплетено нашу історію, й від них нікуди не подінешся, якби й хотів.
У мене є давній знайомий — Юрко. З його матір'ю ми колись жили на одному кутку й ходили до школи. Коли той Юрко учився в сьомому класі, мати привела його до мене, бо він сказав, що хоче бути "як дядько Віталій". Вимагалося його наставити. Ну, якщо коротко, він став журналістом, потім подався в бізнес і ми розійшлися. Та не зовсім, бо нас-таки єднало дещо. Хоча б те, що його дід Микола колись сидів на Колимі з моїм батьком, а в дитинстві любив лазити на той в'яз, що й досі є в нас коло воріт і на який я теж любив лазити. Ми з Юрком роками не бачились і зустрілися аж цього літа на похороні його матері. Її не стало враз. Так умерла не одна з тих, чий син пішов на війну — не витримало серце. Юрка відпустили з фронту на похорон, біля могили ми мовчки обнялися, камуфляж на його спині був гарячий од сонця.
Потім вже балакали по телефону на віддалі — його батарея стоїть на першій лінії на Донбасі. Отут і починають зв'язуватися нитки, згадані на початку. Річ у тім, що його дід, той, що любив лазити на в'яз, наприкінці війни з німцями, ще молодим хлопцем був мобілізований на відбудову Донбасу. Звідти він утік, бо батько загинув на фронті, а мати вдома сама з малими дітьми, хто їй поможе? Така втеча прирівнювалась до дезертирства, й він отримав строк на Колимі. Серед батьків моїх однокласників таких було багато — настільки, що вважалось: ця відсидка — "не щитаєцця". А хто не втік, зостались на Донбасі. І те, що Юрко опинився там, мені здається невипадковим, бо певна нитка історії десь отут мусила б розумно завершитися.
Ця думка надто книжна, щоб її обговорювати. Й ми говоримо про інше — про Юркових двох малих дітей, для яких усе це згодом ще матиме значення.
Коментарі
8