Цього тижня йшов, мабуть, останній великий сніг березня. Сніг справжній, лапатий, густий, розкішний, але дещо в ньому не так: він падає на землю, наче в чорну воду, без ніякого сліду.
У цьому є відчуття крадіжки й спустошення. Це як листопад, коли за ніч, бува, облітає все листя.
Таку погоду завжди хотілося швидше пережити. Та згодом я навчився шукати хоч якогось знаку в отакому снігопаді — може, він мені що-небудь приніс, десь щось у ньому мусить бути для мене.
Отже, звечора перед тим довго не спалося, як у мене завжди буває в останні роки перед великим снігопадом. Аж десь опівночі помітив на мобільнику повідомлення: пропущений дзвінок від брата. Вирішив уже не озиватися, бо там, де він живе, рано встають і рано лягають. У брата дивне хазяйство: собаки в нього малі й плохенькі, а кролі великі й сердиті. Брат дає їм усім повечеряти, потім заходить до веранди, зачиняє за собою двері, а перед тим виганяє за поріг круглого чорного кота.
Я помітив пропущений дзвінок від брата
У брата в хаті є стара фотографія, зроблена, може, літ зо 50 тому. Там конячка тягне воза, на якому сидять його батько й мати, ще молоді, й мала сестра. Це вони їдуть полем до нас у гості. Солома на возі застелена брезентом, під яким нібито (він тепер так каже) спить оцей мій брат, хоч його й не видно, бо він зовсім малий тоді був.
Це дивний знімок, у мене такого немає. Я згадую про нього, коли доводиться пізно туди телефонувати.
Аж уранці, коли сніг уже йшов, я набрав номер брата. І виявилося, що вчора йому так само довго не спалося перед цим снігопадом, і він хотів знати, як я тут.
Тепер ми говорили про це вже в минулому часі, хоч і не зовсім у минулому. Бо це ж ішов той самий сніг, передчуття якого вчора нагадало нам одне про одного.
2 
1
Коментарі
18