Мій радикальний юний друг Юрик каже:

— У мене на очах періодично з"являються сльози! Бо мені вже 20 років, я хочу знати, що таке жінка, а вони мене знати не хочуть! Ви не будете зневажати мене за те, що я зараз думаю?

— Ні, не буду.

— А як ви знаєте?

— Знаю. Сам такий був.

— Тоді скажіть: про що я думаю?

— Ти думаєш найняти повію.

— Гм! Теоретично! — борониться Юрик.

— А ти ціни знаєш?

— Знаю. Двісті п"ятдесят.

— А дешевше нема?

Ти думаєш найняти повію

— Є, сто п"ятдесят. Але це, якщо ти йдеш туди. А я так не хочу. Краще хай сама прийде, правда? За двісті п"ятдесят. За два місяці можна назбирати!

— А вона прийде надовго? На годину?

Юрик кивнув, а я чогось розхвилювався й почав кричати, що година в такому ділі — ніщо. Краще й не починати! Потім думаю: чого це я, справді? Заспокоївся й запропонував Юрикові підкріпитися ватрушкою з буфету. Ми жуємо, я кажу:

— Уявляєш, скільки ватрушок можна купити за ті гроші?! Два мішки!

Юрик неуважно й замислено киває та питає:

— А скільки коштує ватрушка?

Ми обоє іржемо, як коні.

— Юрику, продай мені цей сюжет!

— Будь ласка. Тридцять гривень. Ні, п"ятдесят. Все-таки воно — моя інтелектуальна власність! Та й ім"я моє... А раптом я колись стану відомим?

×