Увечері, після заходу сонця, початок квітня буває дивовижно схожий на початок листопада. Коли уявити собі, що ти, припустімо, їжак, і прокинувся оце зараз, увечері, коли сонце вже сіло, а ні одна зірка ще не зійшла — то що ти побачиш і відчуєш? Ти відчуєш свіжий вечірній холодок і побачиш, як навпроти темно-синього неба вимальовується чорне гілля старих дубів край Брест-Литовського проспекту.
Ця картинка однаково і квітнева, і листопадова. Пахне опалим листям, і цей волого-прохолодний запах ще нічого певного не каже тобі про те, чи листя перележало зиму, чи ні. Тобто, ти не можеш сказати твердо, що тут відбувається — зима ще не починалася чи вже закінчилася?
Не можеш сказати твердо, що тут відбувається — зима ще не починалася чи вже закінчилася?
Цей твій сумнів схожий на коротку щасливу рівновагу, коли можеш дозволити собі не знати, скільки в тебе є часу — кілька годин чи кілька місяців до того, як усе стане інакше. І з'явиться тривожний тілесно-трав'янистий запах весняної землі, і цього запаху вже ні з чим не сплутаєш. Так пахнуть солодкі безпричинні сльози в дитинстві, а пізніше так само пахне любовний гріх. Те й друге хочеться переживати довше, але воно ніколи не буває надто довгим. Воно отак само з'являється нізвідки. І ніколи не схоже тільки на самого себе, а одночасно — ще на щось, як квітень на листопад увечері. При цьому виникають картини, що довго не забуваються.
Якось давно, навесні того року, як мені належало йти в армію, я опинився пізно ввечері коло річки. Знав, що не повернуся сюди, і хотів побачити, як по річці йде крига. А було так темно, що не проглядалася ні крига, ані сама річка. Але шурхіт крижин одна об одну дивно нагадував щось таке, наче хтось у пітьмі гортає сторінки здоровенної старої книги або низько над водою летять невидимі гуси.
5 
1
Коментарі
13