Перекурмішкана осінь

Через деякі незалежні од мене обставини пропустив трохи осені. Пропустив якраз оті два тижні, коли нинішня осінь стала безповоротною.

В цьому є дві печалі. Одна — те, що ознаки безповоротності на цей раз немов заблудилися, проявилися рано і не у свій час, не під кінець, а в середині осені, там, де звично ждеш довгих ранкових туманів, вологих і теплих, і де трави й дерева жовкнуть потужно й повільно, а час тече, як мед. А тут усе перекурмішкалося. Було таке слово, я його чув од баби й матері. Курмішкати — означало перемішувати, перевертати догори дригом те, що лежало в порядку. Цього слова, може, й нема вже ніде. Отака й ця осінь. Можуть ще з-під споду визирнути кілька ясних днів бабиного літа, одначе, після оцих двох холодних і непривітних тижнів це буде вже так, наче в тебе щось украли, а затим підкинули, а ти вже змирився й звик без цього жити.

А друга печаль у тім, що коли в тебе в запасі зосталося не так і багато осеней, то зовсім не хочеться якусь із них пропускати чи просто проживати не так, як любиш. Отже, пропустив трохи осені — а все одно шукав у ній радості й взаємності. Інколи вдавалося. Минулого понеділка, наприклад, бачив, як падає сніг. Несподіваний, малий, короткий і майже невидимий, вистачило тільки на те, щоб сказати йому: нащо падаєш, рано ще тобі, й сліду од тебе не зостанеться.

Або — просто розпитував, що робиться там, де мене тепер нема. І одна хороша дівчинка розказала: якось увечері вона сиділа в тому кутку двору, де я рубав літом дрова, і лузала соняшникове насіння. А їжак почув і вийшов з-за купи дров, і вони почали лузати насіння разом, і це тривало хвилин двадцять, аж поки не стемніло. Я знаю того їжака, а через те, нехай і на відстані, в переказі — було приємно, що ця спільна вечірня трапеза зробить теплішою його зиму.

×