Недавно один хлопець привітав мене зі старим совєцьким Днем танкіста. Ми з тим хлопцем, хоч і не разом, служили в одній танковій армії в Білорусії. Я поцікавився, коли у нього був дембель. У телефоні виникла пауза, я чув, як він спитав:
— Тату, а як по-нашому зветься ноябрь?
Отже, він теж осінній дембель. Захотілося згадати деякі подробиці, я їх давно не згадував, бо дембель — це ще драматичніше, ніж навіть перші дні в армії. Тому я старався це обминати в пам'яті, й воно забулося.
Ми з нею хотіли наостанок націлуватися й робили це, як ненормальні
І ось знайшов блокнот із тих часів. Зробив його колись сам: перерізав упоперек 96-сторінковий загальний зошит, якраз під розмір внутрішньої кишені кітеля. Там — виписка з "Устава гарнизонной и караульной службы (обязанности разводящего)" й різні записи. Ось один з останніх перед дембелем: "Теперь знаю, как жить мудро и правильно, избегая суеты бытия". Ураз згадав, що це означало: мені здавалося, що надалі вдасться жити так, як в армії, — тобто ідеально-чистим уявленням про свободу, не маючи при собі нічого зайвого, окрім хіба отого блокнота.
Утім, я ще там здогадувався, що так не буде. Бо ось є запис, зроблений вже на свободі: "Боляче пити чай, бо коли губи торкаються краю кухля, то здається, що це не кухоль, а інші губи". Це треба пояснити: в останню ніч перед дембелем я пішов у самоволку. За огорожею нашого полку жила одна дівчина. Ми з нею хотіли наостанок націлуватися й робили це, як ненормальні, через що губи стали на кілька днів не придатні для пиття чаю.
Але далі було ще гірше. Хто ж знав, що воля — тяжка, мов хвороба. Це нема з чим порівняти, от іще чому воно забулося потім. Перші дні після дембеля — це так, наче ти втратив свободу назовсім. Хоч насправді втратив лише змогу милуватися нею здалеку. Їй-богу, не хотів би знов це пережити.
5 
1
Коментарі
16