Як каже баба Катя, він такий розумний, аж не віриться, що колись був дурний. Це не про мене, але мені підходить. Я теж тепер розумний, однак іноді необережно стаю колишнім.
От, наприклад, осінь. Вона така, що до неї хочеться підійти й бути в ній. Але я знаю: треба вміти тримати відстань, не заглиблюючись, не зупиняючись — саме тоді, коли найбільше хочеться зупинитися. Щоб потім душа не боліла.
Я думав, що вмію це.
І от приходжу недавно в таке місце, яке дуже люблю й мене там, здається, люблять. Є місця, де так добре, що мусиш собі нагадувати: ось, мовляв, ще трошки побуду й піду додому. А того вечора я щось зробив не так і вчасно не відчув небезпеки.
Вечір стояв золотий, медовий, чорнобривцевий, якщо казати про кольори. Швидко смеркало й почали світитися вікна, й в усьому тому було щастя й затишок. І дівчатам говорилися хороші слова. Або й не говорилися, але дівчата легко їх угадували. Це був флірт, де всі сказані слова необов"язкові, але такі значущі, красиві й точні, якими вони не бувають, якщо цього справді треба. І я сам таким не буваю. Але тут це вдавалося так гарно — аж повірилося, що я таким молодцем буду довго, може, навіть аж до завтрього.
Того вечора я щось зробив не так
Потім я йшов темним узвозом нагору, й ще почувався героєм. А в голові наростав дивний шум, і я ніяк не міг згадати, на що він схожий. І враз згадав: отак шумить у голові після нокдауна. Коли підхоплюєшся з землі майже миттєво, наче нічого не сталося, але воно вже сталося.
Отже, я десь необачно пропустив удар, якого розумний чоловік не повинен був пропустити. Коли саме я його пропустив? Можливо, тоді, коли повірив, що це може тривати довго.
2 
1
Коментарі
3