Колись, у дев'яносто шостому, у дворі в мене стояла снігова баба аж до кінця березня. А нинішній березень не такий, снігу не було цілий місяць, думалось, уже й не буде. Уже й мої проліски розцвіли — ще тиждень тому. Аж ось, у середу вдосвіта, він узяв і випав, обліпив дерева, іще й удень ішов — густий, а безслідний. Наробив мокрого холоду надворі й пропав, а в душі посіяв сум'яття — таке, коли не знаєш, що самому собі сказати про те, де ти є зараз.
Мене виручила дівчина на прізвище Скрипка, вона й відповідає своєму прізвищу — смаглява блондинка, в цьому поєднанні є явна протяжна мелодія. І от я стою й дивлюся на той сніг, а вона каже:
— Що, не назимувалися?
Цього вистачило, щоб ненадовго поставити душу на місце. Бо справді, чим хороша зима — в ній час тече тихо й неочевидно, як вода під кригою, отож, доки зимуєш, тобі здається, що життя не таке швидке, як воно є.
Звісно, я Скрипці повірив, бо хотів повірити.
Хоч насправді той снігопад нітрохи не давав назимуватися, і в ньому ховалася ще якась тривожна непроясненість. Він мені щось нагадував про мене. Бо випав спізнившись, невчасно й недоречно — а хіба я не таким був протягом останнього місяця, та й не раз? Так само був щедрим там, де мене не було аж так уже дуже треба й де од мене не зоставалося сліду. Ходив чужими стежками, а зовсім занедбав свої, бо в мене там незробленого так багато, що вже за нього страшно й братися. А на чужих стежках наче й не страшно, бо ти ж тут не господар. Ну, попросили — ти прийшов, допоміг і пішов, наче ж і не гуляв, ну а якщо своє не зробив, так все одно ж ніхто не знає, що ти збирався зробити.
Хоч ці думки невтішні, а вони таки примирили мене з тим пізнім снігом. Так наче не я один нерозумний на світі — а ось ще й снігопад такий самий.
2 
1
Коментарі