Мого юного друга Юрика рідко цілують дівчата. І він компенсує цю біду віршами, переважно патріотичними. Дивовижно, як недоціловані люди гостро відчувають невідворотне зникання нашої батьківщини.

Дуже гостро відчувають! Приміром, мені у Юрика подобається вірш, що починається словами "Прокинувся хижий звір та й питає: де моя українська мова?!". Це геніально сказано, свіжо й зримо.

Утім, Юрикові шкідливо писати щодня більше одного вірша на цю тему. Бо далі виходить: "О, мово моя, солов"їная!" — як у тих, кого змалку перецілували.

А якось днями заходить до нас із Юриком дівчина-фоторепортер. Фоторепортери не дуже вміють мислити словами, бо мислять зображеннями. І ось вона прийшла, бо їй потрібна текстівка до зробленого нею фото. Знімок чарівно-простий: стоять хлопець і дівчина — молоді, довгоногі, босі. Знято це трохи знизу. Такий ракурс дозволяє розглядати всю поздовжність ліній тіла, знизу догори, починаючи аж від землі. Знімок самодостатній, можна обійтися й без слів. Але наше діло газетне — треба.

Трохи в японському стилі

Я згадав, що Юрик зранку ще не писав віршів. Отже, у нього є трохи свіжих слів. І підсунув фото йому. Він сказав:

— Шеф, схоже, ніби це знімав кротик або мишка, хтось малий на зріст!

Це перспективна думка. Далі ми разом з Юриком уточнили всю текстівку: "Знімок, зроблений Маленькою Здивованою Мишкою з порога своєї нірки".

Отак, трохи в японському стилі.

Дівчині текстівка сподобалася, й вона спитала, як нам віддячити. Я подумав, що буде правильно, коли фоторепортерка поцілує Юрика. Що та й зробила. У щасливого Юрика на голові зацвіли пурпурні вуха. До вечора він не написав жодного вірша.

От як мало людям треба, щоб забути про всі біди зневаженої батьківщини.

×