Захотілося бути не тут і не тепер, і я знайшов кілька листів од матері, одібрав із них ті, що були писані так, як і оце, у кінці листопада, але давно. З тих пір я дістав їх уперше, а раніше побоювався — як ото боїшся вскочити на ходу в поїзд, бо не знаєш, куди він іде й де зупиниться.

Ця боязнь від того, що не хочеться зустріти десь там себе й побачити: насправді ти порозумнішав аж тоді, коли зостався сам.

Я люблю Леніна, а от Сталін мені спротивився

Ні, я тоді не був поганим і робив усе правильно, але цього не досить, щоб не відчувати дивної вини. Тепер бачу: один із тих листів мати писала в тому самому настрої, що й у мене зараз, але я тоді не помітив цього. Той лист датований другою половиною листопада, вже не осінь і ще не зима, і нема куди себе подіти. Їй не давало спокою, що (цитую) минули жовтневі свята, наче й не було їх, ніхто ніде й словом не обмовився, ні по радіо, ні в клубі, як раніше. Далі було сказано, мабуть, у відповідь на якісь наші суперечки: не дивуйся з нас, бо ми звикли до цього змалку, коли мій старший брат Хведя вчився в Прилуках і приїжджав додому, то розказував нам, меншим, що Ленін відкрив дорогу бідним людям, і я люблю Леніна, а от Сталін мені спротивився.

Ще вона писала, що ходила на могилу свого батька, мого діда, й розказала йому про перестройку і про те, що от ви, тату, колись купували землю, а потім оддали її в колгосп, а тепер землю знов назад людям оддають, а ніхто не бере. Хотілось би пожить і побачить, чим воно все закінчиться. Бо вже всіх пересудили, ні одної людини путящої при владі не було, а як же оцих нинішніх начальників судитимуть?

Я таки тоді послав їй вітання з жовтневими святами. А другу листівку вона одержала від Тетяни Лаврентіївни, вдови того Хведі, що вчився в Прилуках і, як мені колись уявлялося, бачив там доброго Леніна.

×