У мене є двоюрідний брат, дай йому, Боже, здоров"я, старший років на десять. Його в нашій великій сім"ї всі шанували, бо такого, як він, більше не було, хоч серед нас різних людей вистачало.
Він, приміром, міг виліпити, що хочеш. Пластиліну в нас була жменя, і брат брав у баби велику цибулину, обліплював її тим пластиліном, потім — раз-раз — і виходила голова Леніна.
Брат заробляв на життя в Києві як фотограф, а в душі був художник, бо бачив те, чого ніхто не бачив. От якийсь наріст на дереві — кривий овал із дуплом посередині. Брат приїде й показує на той наріст:
— Бачите, це Шаляпін співає, он рот, а он очі заплющені!
Усі дивувалися, бо справді ж схоже.
Але це ще не все. Треба було знайти когось, хто при цьому не був. Приходила моя мати, і брат питав:
— Тьотю, на що це схоже?
Одчепися, мені стидно!
— Одчепися, мені стидно!
— Кажіть, тьотю, не бійтесь, усі ж свої!
Мати казала:
— Це схоже на те, що в нашої корови під хвостом!
Усі аж пищали од захвату, бо це справді було схоже саме на те! І як же це так, що воно однаково схоже і на те, і на друге? І лице — і не лице! У тім була магія, що її нелегко висловити, бо ми жили просто, тримали корову і рідко казали "лице", частіше — "морда", й того вистачало.
Отже, всі щасливо сміялися, і брат із ними. Я сміявся найменше, бо здавалося, що я розумію брата як художника. А йому, може, й не треба, щоб розуміли, а щоб дивувалися.
Ось тепер нас зосталося мало. Він телефонує мені, мовляв, знайшов у Голосіївському лісі дерево, там дивовижний візерунок на корі, приїдь, покажу. Я приїжджаю, він показує, і я кажу, що добре розумію його. Він сердиться:
— Нє, ти скажи, що це геніально!
А мене щось не пускає так сказати. І ми сваримось, і довго потім не бачимося.
2 
1
Коментарі
3