Коли слухаєш по телефону когось багатослівного, то здається, що в телефонній трубці не один співбесідник, а пропливає повз твоє вухо ціла колона людей. Вони, як і той співбесідник, розумні й високого зросту. Але трапляється серед них раптом хтось малий, противний і горбатий.

Як не хочеш посваритися — старайся не помітити того малого й горбатого. Хай собі йде разом з усіма — куди вони там ідуть.

Але саме це часто не вдається — не помітити горбатого.

Це погано. Бо як тільки помітиш — сам станеш на нього схожим і тобі буде противно.

Недавно я отак посварився з братом. Говорили по телефону про приємні речі. Брат старший літ на десять, він застав на світі тих, кого не застав я, а тепер мені їх не вистачає, і я люблю слухати брата.

Недавно я посварився із братом

У телефоні повз моє вухо справді пливла колона високих хлопців. Брат колись був наполеонівським гренадером у масовці фільму "Война и мир", тому мені це так уявляється.

А ще брат згадав, що недавно познайомився з компанією людей, яких я добре знаю, але не сподівався бачити його серед них. І я спитав, як він там опинився. Він щось відповів, говоримо далі. Й раптом він каже: "А признайся, що ти злякався!" Я не одразу збагнув, у чім річ. А от у чім: нібито я злякався, що мені буде соромно, як у тій компанії дізнаються, що він — мій брат.

Це не налазило на голову, я ніколи його не соромився. Може, він сказав це від якогось відчаю самоти й старості. Але його слова якраз були тим горбатим, якого не варто помічати. А я спересердя забув — і помітив, і сказав усе, що може сказати брат братові в такому випадку. Він образився, як ображаються лише брати, коли вони вже не надто молоді й у них мало часу на те, щоб помиритися. І тут ми таки родичі! Отакою вредною була наша бабуся, царство їй небесне.

×