Давніше, коли краще бачив, забавлявся ось чим. Вранці, підіймаючись ескалатором нагору на станції метро Шулявська, колекціонував очима дівчат, які спускалися ескалатором униз.
Ескалатор там довгий, два прольоти.
В тому спогляданні, цілком безкорисливому, ховалась деяка тривожна печаль — як ото в Прадо чи ще якомусь великому музеї чи картинній галереї, де усвідомлюєш, що тобі мало дня на те, щоб зупинятися коло кожної Мадонни, а більше сюди не повернешся.
Отож, вибирав тільки таких, на яких хотілося б подивитися й довше, а не кілька секунд, поки вони пропливають повз тебе.
Це чудо — їх, отаких, ніколи не бувало на зустрічному ескалаторі більше десяти, одначе — ніколи менше семи. Така стабільна врожайність природи не могла не втішати. Що важливо, вони ніколи не повторювались — кожного ранку це була щоразу якась друга сімка чи десятка.
І ще один, виразно драматичний момент: на тій самій станції, їдучи ввечері вниз, ніколи не бачив, щоб оті вранішні дівчата поверталися зустрічним ескалатором нагору. Ні одної, ні разу. Так, наче вони зосталися назовсім під землею.
Може, я й одбирав їх, сам того не знаючи, для якогось Змія, що живе десь там, у бічних тунелях.
Тепер вже не одбираю — очі стали нікудишні, не беруть цю дистанцію. Зате зблизька, в тому ж таки вагоні метро, нерідко можна зустріти ще й таке маленьке чудо, якого не траплялося тоді, коли я бачив краще. Бо технології пішли вперед, і воно інколи не так і погано. От стоїть собі дівчинка, зовсім юна, така, з вигляду, ще зовсім школярка, і неприступна вся — стоїть, і читає в смартфоні якесь повідомлення. Очі її скромно опущені, зате мордочка світиться, мов у Діви Марії, у якої якраз сьогодні — Благовіщення.
2 
1
Коментарі