Моя кума дуже молодша од мене. Вона журналістка, і їй зручно, що я в неї є: у мене можна взнати думку старшого покоління про те чи се. От учора вона питає:
— Куме, що ви робили в оці самі дні, але 1960 року, коли Хрущов стукав черевиком по трибуні ООН і показував Кузькину мать американцям?
Мені стало тепло в животі од того запитання. Воно повертало мене до нашого старого саду, де я малий тоді, мабуть, збирав горіхи в опалому листі, а мати з бабою копали буряки на городі.
— Але ж Хрущов із черевиком! Як ви до того ставилися, що люди казали? — наполягала кума.
Я відповів, що нічого не казали, бо просто не знали про це. Кума не повірила:
— А телевізор?!
Якщо мало зберемо, то буде війна
Слово "телевізор" подіяло несподівано сильно, аж мені здалося, ніби я дощ і падаю з неба на наш сад тої самої осені.
— Що з вами? — спитала юна кума, яка тепер була старша за мене.
Мені стало соромно: а раптом вона сміятиметься з того, що ми жили без телевізора, бо нас електрифікували аж через чотири роки опісля. Та якби він і був, то навряд чи показав би саме те, про що вона зараз питає. Я відчув потребу виправдатися і сказав:
— Зате я добре пам"ятаю Карибську кризу!
Криза почалася саме через Кузькину мать. Знов була осінь. Учителька сказала нам, третьокласникам, що уроків не буде, підемо збирати колгоспну кукурудзу, і якщо мало зберемо, то буде війна. Ми тихо плакали й збирали кукурудзу. Той день я хочу повернути назад, хоч який він був невтішний. Кума мимоволі допомогла його повернути, і я відчув вдячність. А вона спитала, що було далі. Я сказав, що війна, здається, так і не почалася. Якщо я нічого не наплутав.
2 
1
Коментарі